— Слава Ісусу Христу! — каже він, усміхаючись.— Ото добре, що пана лісничого побачив.
Дід, здивований і збентежений, не розуміє, в чому справа. Він машинально відповідає на привітання, і це ще більше бентежить його. В першу хвилину він навіть думає, що Макарчук має законне право на хмиз, але зразу ж відкидає цю думку як неможливу, бо ніхто такого права, крім нього самого, дати не міг.
— Чого ж ти так радієш? — питає він іронічно.— Того, що я тебе спіймав?
— Та коли б пан лісничий не прийшли, то я мусив би аж на лісничівку коня гнати, а пан самі бачать, що то за кінь.
— Так би ти й пігнав? — сумнівається дід.
— Пігнав би, їй-богу, пігнав би.
— Не божись!
Дід з жалем дивиться на худу збідовану конячину і непомітно для себе міняє тему.
— Чому ж ти не годуєш коня? — питає він докірливо.— Робити на коняці робиш, а вівса жалкуєш? Ех, господарі!
Макарчук зразу використовує переміну в настрої діда і б'є на його почуття.
— Які ми господарі — злидні одні,— каже він журливо.— Був би я господарем, хіба б я приїхав сюди удосвіта та червонів би перед паном лісничим?
Дід цілком уже розм'як, і тепер можна від нього взяти все, що треба.
— Пан лісничий знають, які в нас гаразди. Зварити раз нема чим. Була яка соломинка — попалили всю. Питаєте, чому коняка худа? її ж солому спалили. Вірите, жінка стріху почала тягати.
— О, то в тебе жінка добра господиня, коли стріхою в хаті палить!
— То вже, пане, не від розуму, а з горя. У мене малі діти, їм їсти зварити треба.
Дід боїться, що Макарчук його цілком розжалобить. Він бував у селянських ліплянках без підлоги, де вічно стоїть дух глини, вологи і кізяків, де влітку безліч бліх, де брудні діти повзають по долівці разом з поросятами і телятами, де нужда і голод. Йому все це стає перед очима, і він, покашлюючи і вже не дивлячись на "злодюгу", каже щоб той швидше набирав хмизу і виїжджав з лісу, поки побережник 1 не наскочив.
— І щоб нікому не говорив, що я тебе бачив, бо як спіймаю вдруге, то вже без суду не обійдешся! — грозить дід.
— Та боже борони! — говорить заспокійливо селянин.— Нікому не скажу. Я таки не дурний.
— Та то видно,— каже дід і швидко відходить, а за ним летять слова подяки і добрих побажань.
Дід задоволений собою. Сьогодні, при ранній зустрічі з дружиною, він про все розповість, і вона похвалить його.
Побережник — лісник (місцеве).
— Гей, татуню, —г— скаже, — чи ти не знаєш, що значить "нема"?
До діда щоранку приходять з рапортами побережники, їх два — Змійовський і Дробницький. Вони доповідають, що трапилось на їхніх ділянках: кого спіймали на крадіжці хмизу, кого з сокирою. За зрубане дерево дід дуже сердився і на адресу злодія сипав найтяжчі прокляття.
— То той злодюга зрубав дерево? — питає дід.
— Не зрубав, але хотів зрубати, бо шукав суховерха з сокирою в руках. Якби не хотів рубати, не брав би сокири. Я сокиру відібрав і лишив у кухні.
— У мене в кухні? — питає дід.
— Так, у пановій кухні.
— Хай там і лежить. Як добра сокира, то злодій прийде за нею. То котрий?
— Та Кріль Федько.
— Кріль? — перепитує дід.-— Та це ж старий лісовий злодій! Кролі з діда-прадіда злодії, а Федь — вогневий злодій! Він ще одної фіри за все життя не купив, а палить, і добре палить! — Дід не знає, чи добре, чи погано палить у своїй хаті Федь і чим палить, але він любить сказати гостре слово.
— Прийде за сокирою, я з ним побалакаю по-своєму,— погрожує він.
Після офіціальної частини іде неофіціальна. Точаться розмови на звичайні, дріб'язкові життєві теми, найчастіше оповідаються сни, які, до речі, в даному випадку мають практичне значення. В Австрії, до війни 1914 року, діяла постійна лотерея, розиграші якої відбувались щоп'ятниці, круглий рік. Називались вони "тягненнями". Ставилось на будь-яких п'ять чисел, від одного, до дев'яносто дев'ятого, в найрізноманітніших комбінаціях. Можна було ставити гроші на один номер, і це називалось соло, на два — амбо, на три — терно, чотири — кватерно і на п'ять — квінтіно. Вигравши соло, людина одержувала в чотирнадцять разів більше, ніж ставила, вигравши два номери — амбо — більшу, терно — ще більшу, а вже п'ять номерів обіцяли солідну суму, але її ніхто не вигравав. Ставити можна було від десяти грейцарів 1 і вище. Ставки приймали трафіки2 по всій австрійській
1 Грейцар— копійка.
2 Т р а ф і к а — державна крамниця для продажу тютюну.
монархії. На вікні такої трафіки можна було бачити, які номери вийшли. Як же практично підбиралось цифру? Отут-то й помагали сни. У гравців постійних, переконаних, до яких належав дід і яких було багато в Австрійській державі, були сонники, тобто книги досить солідних розмірів, у яких були описані найрізноманітніші сни. Крім того, кожен сон мав відповідне число, на яке можна було ставити на лотерею. І от оповідає такий Змійовський, що йому снився турок. Ніколи в житті він не бачив турка, але в сні чого тільки не побачиш!
— Приходить він до хати,— оповідає Змійовський,— а чорний, як сажа.
— То, може, мурин? 1 — питає дід.
— Ні, турок,— твердить Змійовський.— Я знаю.
— Турка бачити — це чвірка,— каже дід, навіть не дивлячись у сонник.— І от добрий нумер,— додає він серйозно-повчально.— Я на чвірку раз чотирнадцять ринських2 виграв. Оцей нумер ми й запишемо.
Дробницький слухає цю розмову і про щось уперто думає: він взагалі важкодум і цілком неписьменний. Змійовський ще сяк-так підпишеться і читає друковане, а цей і того не вміє. Він ніколи не ставить на лотерею, бо здебільшого не має гроша за душею, але зараз йому хочеться взяти участь у розмові.
— Мені снився найясніший пан,— каже він зненацька.
Йому нічого не снилось, але, щоб не відставати від товариства, придумав і собі сон, і то більш ефектний.
Дід і Змійовський піднімають на нього очі: перший — здивовано, другий — з недовір'ям.
— Як же тобі снився наш цісар? — питає дід. Дробницький червоніє, але швидко опановує себе.
— На високім гнідім коні, — оповідає він,— у білому мундирі, та такий гарний, як сонце.
— Старий був чи молодий?
— Старий, дуже старий, білий як молоко,— каже Дробницький уже сміливіше. Він уже оговтався і може фантазувати скільки завгодно.