1 Цнотливий — добрячий, тягучий (вживане в Галичині).
скинув. А тим часом пан уповноважений під'їжджає до ґанку.
— Пане старший! — кричить він.
Дід робить добру міну і виходить з хати. Він розмовляє з паном, але не догідливо чи підлесливо. Він терпить Смяловського як неминуче зло.
13
Війна затяглась. Ніхто з патріотів австрійських не думав, що росіян пустять у Галичину, а вийшло, що швидше ніж за місяць вони вже зайняли без бою Львів. Австрійці залишали невеличкі заслони в ар'єргарді, а головними силами відступали в глиб країни. В одній такій заслоні, що мала стримувати ворога, був і Мико-лин дядько Віктор. Було це під Кам'янкою Струмило-вою в останні дні серпня. Перед боєм австрійці вислали в повітря свого першого літака для обслідування ситуації в стані ворога. Він мав завдання кинути кілька бомб в місце розташування штабу, викликати цим паніку, а тоді артилерія повинна була вдарити з гармат по військових частинах, що зайняли місто, і після артилерійської підготовки піхота мала піти в контрнаступ. Проте план не вдався. Проти австрійського літака вилетів російський і протаранив його. Обидва літаки впали на території, зайнятій російським військом. Пілоти обох літаків загинули. Після цього австрійська частина, що готувала контрнаступ, почала далі відступати і зупинилась аж у Перемишлі, який вважався тоді сильною фортецею. Туди і потрапив дядько Віктор і там, на превелику радість, знайшов брата Осипа. Тут пробули вони разом аж до здачі фортеці.
Про те, що війна закінчиться до зими, тепер не було вже й мови. Росіяни швидко підійшли під Перемишль, обложили його і пішли далі. Вони загнали австрійців у Карпати, і там тепер точилася справжня війна.
Микола поривався до якоїсь роботи. Сидіти місяцями удома і нічого не робити ставало невимовно важко. На сімейній нараді ухвалено, що Микола стане на роботу помічника лісничого у діда, на місце дядька Михайла, якого австрійці, можливо за чиїмось доносом, вивезли до Талергофа на другий день після оголошення війни. Прийняти на роботу і платити за неї міг тільки Смяловський, і Микола мусив звертатись до нього. Дуже не хотілось просити цього пана, але попереджений, що він погодиться на його кандидатуру, пішов. До війни пан не взяв би його на роботу нізащо, але зараз заяву прийняв без застережень, призначивши йому п'ятнадцять карбованців на місяць.
До своїх нових обов'язків Микола поставився дуже серйозно. Вставав рано, мало не разом із дідом, снідав, брав палицю в руки, як дід і побережники, коли йшли в ліс. Палиця в багатьох випадках була символом влади. Важко було уявити, наприклад, без палиці війта, сільського поліцая, листоношу. Вона не тільки служила для оборони від собак, вона була наче гетьманською булавою. Коли, наприклад, знімали війта, то говорили: передайте палицю такому-то. Отже, палиця мала велике значення.
Миколі дід подарував свою палицю з турецької вишні з гнутою ручкою. Озброєний так, з блокнотом у кишені, він ішов у ліс на відведені під зруб ділянки і там чекав солдатів, що приїжджали за лісом, чи селян, що наїжджали іноді й з далеких околиць. Із солдатами він любив розмовляти. Серед них були росіяни, але й багато українців. Йому подобалась російська мора, яку він почув уперше з приходом росіян в Галичину. Він тішився, що розуміє її, і пробував сам говорити. Радів, слухаючи українську мову, ту справжню, чисту, запашну, квітучу, не подібну до його галицької, засміченої словами всіх сусідів Галичини. Через солдатів він пізнавав народ російський, від якого відгороджували кордони, якого боялась австрійська влада. Через солдатів пізнавав свій український народ з уст самого народу.
Повертався Микола додому втомлений, але задоволений, що має роботу. Тепер уся його родина мешкала на лісничівці, інакше батькам ні з чого було б жити. Розпорядженням нового генерал-губернатора Галичини графа Олексія Бобринського всі учбові заклади на зайнятій території були закриті, а книжки, видавані не в Росії, заборонені.
Ціла армія учителів була залишена напризволяще, ніхто ними не цікавився, не виплачував їм платні, жили, як хто вмів. Тому більшість учителів і інтелігенції була настроєна проавстрійськи. Багато було й таких, що мали вже великий стаж, очікували пенсій від австрійського уряду. До таких належав батько Миколи.
У класах, де ще донедавна вчив старий Гаєвський, стояли коні. В школі був кінський шпиталь. Микола раніше заходив раз із братом у село, але вигляд цієї школи зробив на нього таке гнітюче і важке враження, що він більше не хотів туди показуватися.
Цілком інакше, ніж царські чиновники і попи, поводилися на окупованій території прості люди.
Того разу Микола відвідав і своїх близьких сусідів, заглянув до Марини Морозової, що мешкала через дорогу від школи, був у Думи Івана, Старощука і чув, що вони хвалять російських солдатів.
— Та це ж золотий народ,— говорив Старощук, старий, дихавичний чоловік, що все життя батрачив у панському фільварку, а потім у графському млині. А коли його, слабого, вигнали з млина, ходив на поденщину, а в суботу шинкував у єврейській корчмі.— Приносить до мене бохонець хліба, як точило, я такого і на паску не їв, приносить сала на п'ять пальців завгрубшки, цукру такі кусні, як ті камінці, що вздовж цісарської дороги 1 на купах лежать. Приніс,—оповідає з запалом старий,— відрізав хліба, відрізав сала, з'їв, попив окропу з цукром, а всю решту мені без одної копійки залишив! Австріяк такого не зробить, та де! Він, може, хотів би зробити, та не може. У нього той комісняк2 твердий, як цеглина, чорна кава, консерва — от і вся їжа; він сам голодний. А в голодного чоловіка яка сила? Видно, Австрії буде трудно виграти війну з москалем. Як ти думаєш, Миколо?
— І я думаю, що трудно,— сказав Микола.
— А як буде з фільварком? — питав далі колишній батрак.—Дрезнер з окоманом3 будуть далі розкошува-тись нашою кривавицею? Гей, чоловіче! Ти бачив, як Дрезнерові дочки з кавалерами верхи по полях ганяють в таких довгих сукнях та з тростинами зі срібними ручками, а наші баби босі гнуть спини, криваво працюють на них! Скажи, і далі так буде? Чи далі той старий окоман буде за панську пшеницю купувати наших дівчат? Скажи, Миколо? Та від нього вже цілий кут байстрюків!