— Про мене в книжці напишете? — спитав Миколу сусід за столом, старий шахтар Давид Безгрішний.
— А ви хотіли б?
— Чому б ні? Якби правду написали, я мав би собі це за честь.
— Коли ваша згода,— напишу.
— І моє ім'я там напишете? Буде, що я Давид Безгрішний?
— Буде ім'я і прізвище, якщо тільки ви це дозволите. Бо в романі чи повісті подаються звичайно придумані прізвища людей, яких описуєш, хоч і бачив і знаєш їх справжні імена. Але якщо людина хоче, щоб у книжці красувалось її справжнє ім'я, чому не задовольнити її прохання?
— А що ви опишете? — не вгавав Давид.— Чи як ми вугілля добуваємо, чи ще про щось?
Микола почав пояснювати, чого вимагається від роману,
— От напишу книжку, прочитаєте і будете знати, як і про що писав.
— Про п'яних теж буде в книжці? — не вгавав старий.
— Буде про п'яних і про тверезих,— засміявся Микола,— про всяке буде.
Микола подумав, чи, бува, не образив старого своєю жартівливою відповіддю, і поспішив перевести розмову на серйозний тон.
—— От що,— сказав він.— Я опишу кілька людей на тлі шахти. Там буде і побут, і взаємини між людьми на роботі і вдома, розповім про ваші сподівання і мрії, опишу, як куркулі вам шкодили, коней труїли, як ви з Семеном Родіоновичем три дні в завалі лежали і як вас ваші друзі і ваші дружини визволили. Опишу цікаві околиці Донбасу, родючі поля, що оточують шахти, степи навесні, опишу літо, осінь і зиму, опишу денні і нічні заграви над заводами. Дещо придумаю, звичайно, без цього також неможливо.
— Без видумки не можна,— заявив авторитетно Семен Родіонович, що дуже пильно слухав розмову шахтаря з письменником. — Кожен з нас, хоч і не письменник, оповідаючи про щось, обов'язково додасть чогось свого, щоб цікавіше це оповідання виглядало. Воно й не брехня, оте додане, воно наче рамки для картини.
— Правильно, Семене Родіоновичу, правильно.
У приємних розмовах непомітно минуло півночі. Настала хвилина прощання. Коли гості і господарі встали із своїх стільців, Арсен Іванович попросив ще хвилину уваги.
— Я маю ще одне доручення від колективу, у якому працював наш шановний гість,—почав він.—Мені доручено подарувати йому на пам'ять шахтарську лампочку.
Присутні за столом заплескали в долоні.
— Прийміть же від нас цю лампу на згадку про вашу працю у нашій шахті,— сказав Арсен Іванович, передаючи лампу Миколі.— Хай вона нагадує вам простих, непомітних трударів, що у підземеллях добувають світло для людей.
Парубок сердечно подякував.
Наступного дня вранці Семен Родіонович відвіз його на вокзал на двоколці начальника шахти.
* * *
Повернувшись додому, Микола застав на столі кілька листів із тої категорії, яких, за попередньою умовою з Хомою, той не повинен був йому пересилати на шахту.
Це була переважно кореспонденція від його читачів, яких останнім часом ставало щораз більше. В листах йшла звичайно мова про окремих персонажів із його творів, запити, чому так, а не інакше показав він того чи іншого героя, чому закінчив повість таким сумним епізодом, і таке інше.
Микола любив такі листи, це давало впевненість, що його твори читають і що вони чогось варті, коли читачі листовно вимагають додаткових пояснень тощо.
В одному листі якась особа писала, з якої речі він вивів її, без її згоди, в повісті, не замінивши навіть імені і прізвища.
Це трапилось, звичайно, цілком випадково, бо особи, яка пред'являла ці претензії, він ніколи в житті не бачив і не знав про її існування.
Переглянувши кілька листів, наткнувся на розпечатаний конверт. У ньому був коротенький лист, всього два рядки. Ними сповіщалось про смерть Сашеньки.
З дня її смерті минав уже місяць, а він нічого про це не знав, бо Хома не переслав листа.
Прочитавши жахливу звістку, Микола заціпенів з горяЛ розпачу. Думки вилетіли геть з голови, і в душі зробилась пустка. Він сів на стілець, похилив голову на стіл і завмер. Над ним, зігнувшись дугою, стояв сумний вечір...
Прокинувшись, побачив, що надворі вже темно. У хату ввійшов Хома.
— Чому ти не попередив мене, що вона вмерла? — спитав Микола.
— Чому? — перепитав Хома,— Не знаю. Мені здавалось, що тобі краще про це не знати. Нічого б не помогло, а перервало б працю, про яку ти писав, що захоплює тебе і що живеться тобі добре. А крім того, які ти маєш на неї права?
Хома ніяк не міг забути Миколі того безглуздого розриву з коханою дівчиною. Микола мовчав. Він почував, що товариш говорить правду.
— Марії Адамівні я послав листа, висловив співчуття і сповістив, що ти в Донбасі працюєш на шахті.
— Збрехав, значить.
— Цього разу було необхідно.
— Спасибі, що хоч це здогадався зробити. —Хома обурився.
— Виглядає, неначе я справді чимось завинив перед тобою?
— Ні, нічого, я тебе не винувачу, ти поступив правильно, але від цього мені не легше.
— Ти любиш її досі? — спитав Хома.
Микола помовчав.
— Яке це має значення зараз, — промовив по хвилині.— Я почуваю велику провину перед нею, якої ніколи не спокутую.
Хома слухав понуру мову друга і думав, чи любов може бути вічною. Чи можна все життя любити і навіть тоді, коли кохана не живе більше?
— Я бачив чудовий зразок вірності і любові там, у Донбасі, але це можливо, мабуть, тільки у простих людей, не зіпсованих сучасною цивілізацією.
— Ти так думаєш? — спитав Хома.— А мені здається,— почав він,— що справжня любов триває тільки до фізичного зближення. Прикладів немало в житті і в літературі.
— Так, але Філемон і Бавкіда, Афанасій Іванович і Пульхерія Іванівна, Отелло і Дездемона,— перебив товариша Микола.— Прикладів зразкових, вірних по-друж не менше.
— Може, й так,— погодився Хома.— А що ти скажеш на таке: ти зараз страждаєш, я вірю, що щиро вболіваєш над втратою чудової жінки, але це не заважало тобі, пробач, плутатись із Зоєю Іванівною і цим зраджувати Сашеньку.
— Зраджувати? З якої речі? Вона мені не жінка і ніколи нею не була, до того ж була заміжня.
— Так, але ж ти її не переставав кохати.
— То цілком інакше явище, тобі цього не зрозуміти.
— Я навіть не претендую на розуміння такої високої мудрості! За кого ти мене маєш?
— За хорошого хлопця, але давай на цьому закінчимо. Ми зачепили вічну і вічно нерозв'язну тему. Залишмо її в спокої.