— Так буде краще,— сказав Хома.
8
Минув рік з того часу, як Микола повернувся з поїздки в Донбас. Увесь цей час він майже не виходив з дому і не вставав від стола. Він любив години творчого піднесення і не проміняв би ні на які інші радощі. Зігнувшись над листом паперу, він відтворював у пам'яті лиця і характери людей, яких пізнав у Донбасі, події, що траплялись під час перебування його в шахті. Протягом цього року сталась важлива подія в його житті, яка відірвала його на кілька днів від роботи, а саме — переселення в нове просторе помешкання. Тепер можна було б одружитись, але він не поспішав, та й Хома не радив.
— Одружитись завжди встигнеш,— говорив він.— Не велике щастя в сімейному житті.
Микола не погоджувався, але не поспішав-таки з одруженням. Зоя Іванівна заходила ще кілька разів протягом року, але кожного разу Микола позбувався її, хоч і делікатно, але наполегливо.
Суботніми вечорами, після праці, заходив до Миколи давній приятель Іван Дума. По тій сумній пригоді в селі він давно одужав фізично і морально, бо й втечу жінки, здавалось, також переболів. На питання, чому вдруге не жениться, відповідав жартома, що хто на гарячому молоці попікся, той і на холодну воду дмухає. Проте Миколі признався, що так, як любив першу дружину, ніколи любити не буде. Якби вернулась — усе простив би і словом не дорікнув би.
Дума працював тепер на будові великого заводу десятником. На цю роботу сам просився, бо знав, що посада начальника для нього непосильна. Для такої посади треба було мати більше теоретичних знань, ніж їх мав Дума.
До його приходу Микола приготовляв у себе в кабінеті пляшку вина, яке любив приятель, і вони вдвох розмовляли про всячину. Іноді з'являвся до компанії Хома. Субота ставала традиційною для сходин друзів. Хома нічого не пив, отже, для нього купувались тістечка або шматок торта. Солодке він любив, як дівчина.
Розмови звичайно велись про буденні життєві події, іноді переходили на політичні теми.
Всі три товариші були щирими патріотами. Один з них, Іван Дума, був членом партії, Микола і Хома — безпартійні, і оце, що друзі безпартійні, завжди турбувало Івана.
— Чому ви не в партії? — питав він, звертаючись то до одного, то до другого.— Чому знехтували ленінський заклик у партію? Адже тоді сотні тисяч передових людей стали членами Комуністичної партії.
Микола сидів похнюпившись. Серйозних оправдань не було.
— Скільки разів ти вже чув мою відповідь, Іване,— сказав він.— Знаєш, що мене не прийняли. Якої ж ти ще хочеш відповіді?
Івана це не переконувало, він твердив своє:
— Подавай ще раз, тепер приймуть.
— Другий раз ризикувати не буду,— упирався Микола.
— Пробуй,— наполягав Іван. Проте Гаєвський не здавався.
— Я не гірший комуніст, ніж ти, хоч і не в рядах партії, — говорив він.
— Ти не несеш партійних навантажень, — переконував Іван.
— Несу,— гордо заявляв Микола.— У своїх книжках я агітую за Радянську владу сотнями тисяч голосів. Спробуй ти мене перекричати!
Не знаходячи нових аргументів, Іван покидав Миколу і звертався до Хоми:
— А от ти що собі думаєш?
Хома усміхався своєю добродушною усмішкою.
— Таких, як я, туди не приймають.
— А яких? — питав Іван, похитуючи своєю великою головою.
— Таких героїв, як ваша милість.
— Ну, ти не смійся,— боронився Іван.— Я знаю, чому в партію не поступаєш, ти не позбувся національної обмеженості.
— А ти хіба звільнився від тої, як кажеш, обмеженості?
— Я?
— Ти.
— Позбувся.
— Брешеш!
— Чого я маю брехати? Я краще знаю, хто я. Микола мовчки слухав, як два приятелі зчепились,
мов півні, коли дійшло до національного питання. Іван Дума говорив логічно, хоч, може, надто запально.
9
На столі задзвонив телефон. Микола зняв трубку і зразу впізнав голос Хоми.
— Звідки дзвониш? — спитав Микола.
— З пошти,— почулось в трубці.
— Що трапилось?
— Ти читав сьогоднішні газети? — спитав на другому кінці провода Хома.
— Ні. А в чому справа?
— Не скажу, читай сам, побачу, чи ти спостережливий,— прогуло в трубці й умовкло. Трубку повісили.
"Що за дурні жарти,—розізлився Микола. — Тепер шукай, чого йому треба".
Він узяв газету в руки і почав уважно переглядати. На першій сторінці були надруковані портрети нового складу Президії ВУЦВИКу. Микола ковзнув очима по знайомих обличчях, які бачив на багатьох портретах, і раптом його зацікавило одне лице, якого не було раніш серед членів уряду. На нього дивилось з портрета трохи змінене, але добре знайоме обличчя Тараса Івановича Лебеденка. Зрештою, це потверджував і підпис під портретом. "Як же цікаво буде зустрітись після стількох років, — подумав Микола.— Скільки можна буде оповісти і почути, адже в розлуці минули такі важливі роки життя. А може, загордився? В його житті відбулись значні зміни. Із простого солдата член уряду! Всяке може бути!"
Як би там не було, вирішив зараз же дізнатись про його адресу. До адресного бюро було недалеко. А через півгодини він стукав у двері незнайомого будинку.
Відчинила літня жінка.
— Вам кого? — спитала приязно. Микола сказав.
— Пробачте, а в якій ви справі, бо Тарас Іванович нездужає.
Микола не дав закінчити фрази. Він попросив передати Тарасові Івановичу, що його хоче бачити давній друг Микола Гаєвський, і він певний, що хворий його прийме і зразу одужає.
Жінці не довелось задовольнити прохання гостя, бо не встиг Микола скінчити фразу, як відчинились двері і в них з'явився сам господар. З криком радості друзі впали один одному в обійми.
— Звідки ви тут узялися? — питав схвильований Лебеденко.— Як мене знайшли? Ну, ходіть, ходіть до хати. Оце мій рятівник,— звернувся він до дружини.— Це той, про кого я тобі оповідав. А це моя дружина Євдо-кія Михайлівна,— представив жінку гостеві.
За хвилину гість і господар сиділи за столом, розмовляли, а господиня заходилася у кухні з угощенням.
— Давно в Харкові? — питав Тарас Іванович.
— Давно, уже сім літ,— оповідав Микола.— Як тільки привезли, думав про вас, пригадав, що ви з Харкова, що працювали на якомусь харківському заводі, вирішив при першій же нагоді розшукати вас. І шукав, а знайшов тільки ваш слід. Мій начальник Голубаєв дзвонив у губ-ком, і йому сказали, що ви у Москві на партнавчанні.