Пішов далі. І ось несподівано мрія ударилась об дійсність. Перед очима виринула раптом мальовнича зелена балка. Забіліли хати, тулячись до її берегів, зазеленіли сади, повитягались угору стрункі мітли тополь...
— Село,— зітхнув парубок. Хотів зійти в долину, але було вже пізно, а додому далеко, бо зайшов-таки шмат дороги. Став на горбку, щоб хоч краєм ока побачити, що робиться в селі. За тополями-мітлами, що вишикувались мов на параді вздовж дороги, біліли довгі комунівські будівлі, а широке подвір'я між ними заливала якраз барвистою рікою худоба, що вертала з пасовиська. Стадо здіймало ногами хмари куряви, і вона довго висіла над подвір'ям, хоч корови давно розійшлись по своїх стійлах.
Вертався тією самою стежкою, але іншою видавалась тепер природа. Нагріті за день поля немов застигли в чеканні великого таїнства — заходу сонця. В травах принишкли польові коники, замовкли перепели в житах. На землю опускалась прохолода. Поки дійшов до перших будинків селища, сонце сіло за обрій. Йому назустріч здалека йшла пара: чоловік і жінка. І не подумав, що можуть бути знайомі. І як же зрадів, коли пізнав у цій парі Арсена Івановича і його дружину.
— Куди проти ночі? — спитав радісний.
— По вас,— була відповідь.
— По мене? — здивувався. — Щось трапилось?
— Батьки послали, затривожились, як би з вами чого не скоїлось.
— Та невже ж? Як же це зворушливо! — Гаєвський був украй покорений уважністю простих людей. Так тільки рідні батьки колись за нього тривожились, а це чужі люди, які лише недавно його побачили, пізнали.
— Дуже їм вдячний за турботи,— сказав він.— Що ж могло скоїтись зі мною? Я ж не маленький.
— Не кажіть,— промовила дружина Арсена Івановича — і замовкла. Не моє, мовляв, діло, це справа чоловіків.
— Свято, бачите, сьогодні,— пояснив попереджувальну фразу дружини Арсен Іванович,— Вихідний день, а до того ж учора була получка. П'яних у селищі багато, а де п'яні, там можливе й хуліганство.
— Ну, дякую, дякую. Такі ви всі добрі і хороші, я аж ніяк не заслуговую на стільки ласки.
Парубкові хотілось тут же, на вулиці, обняти цих двох доброзичливих людей. Його переповнювало щастя молодості. Йому не хотілось вірити, що в світі є ще хулігани, розбійники. Чому вони є? Життя ж бо таке прекрасне, і світ прекрасний з його сходом і заходом сонця, з його порами року, з його чудесними фарбами землі.
Увійшли у виселок. Біля одного чепурного будиночка під парканом у пилюці лежав чоловік.
— Туди ми йшли — лежав, і зараз там же,— сказала дружина Арсена Івановича і махнула рукою.
— Хто це? — спитав Микола.
— Відомий п'яниця. Шахтар.
Над лежачим стояла худа, виснажена жінка. Вона кілька разів намагалась підняти п'яного, але він мішком валився на землю. Гаєвський підбіг до жінки і запропонував свою допомогу. Жінка не перечила. ВриД вже так стомилась, його піднімаючи. Микола вхопив п'яного під пахви і, як маленького, поставив на ноги. П'яний хитався на ослаблених ногах і знов упав. Парубок підняв його вдруге, але з тими ж наслідками.
— Даремно стараєтесь,— сказала жінка.— Він доки не проспиться тут, під плотом, додому не піде. Він має другу,— промовила іншим тоном, в якому бриніла лють і ненависть.— Як тверезий, то йде до неї, а п'яного я мушу піднімати, бо маю з ним пару діток.
І зразу померкла радість, що перед хвилиною розпирала груди. Стало соромно і боляче за людину, що через горілку втратила людську подобу і завдала стільки горя дружині і кривди власним дітям.
Пішли з цього місця всі троє сумні, як із похорону, і залишили під тином п'яного, все одно що мерця, і, мов скорботний пам'ятник над ним,— його безталанну, зігнуту горем дружину.
— Вам і таке треба бачити,— промовив Арсен Іванович по дорозі додому.— Напишіть про це в книжці, щоб люди читали і лякались цього страшного, що ще тримається в нашому побуті, як кліщ отруйний. Напишіть, хай молоді шахтарі читають. Може, прочитавши вашу книжку, не один задумається, як у світі жити.
— І ще напишіть,— це вже сказала дружина Арсена Івановича,— напишіть у своїй книжці, як шахтарі своїх жінок б'ють.
— Ну, не всі ж,— пожартував Арсен Іванович, пригортаючи до себе одною рукою дружину. Вона ласкаво глянула йому в очі і посміхнулась.
— На щастя, не всі,— промовила значуще,— не всі, але багато ще таких. І чого б їм треба? Заробляють добре, у домах міг би бути достаток, так ні, пропиває гроші, совість, б'є найкращого свого друга — жінку.
Микола задумався над цими страшними словами. Стали перед очима любима мати, сестра, добра бабуня, Сашенька, Марія Адамівна, ціла низка улюблених і знайомих жінок, і слово "жінка" виросло до велетенських розмірів. Жінка нас, чоловіків, породила, викохала, винесла на собі весь тягар нашого виховання, витерпіла всі злигодні війни, брала активну участь у революції, боролась з рушницею в руках. Без жінки, нарешті, не існувало б людство, і жінку, тільки тому, що вона дещо фізично слабша (хоч виконує всяку роботу нарівні з чоловіком), деякі типи і досі б'ють. В країні, що будує соціалізм, цей непорядок мусить зникнути раз назавжди.
Довго цього вечора розмовляли в сім'ї Вавиленків на цю тему. Вишукували засобів, як позбутись цих обурливих залишків. Адже ж це спадок старого, безпросвітного, гнилого побуту.
...З запасом знань і густо списаними сторінками кількох блокнотів Микола збирався до від'їзду в Харків. І^Іоже, й не поспішав би, але від Хоми приходили щораз частіше листи, в яких він закликав вертатись додому і братись до своєї основної праці.
Вістку про від'їзд квартиранта прийняли господарі мало не з плачем.
— Ми так звикли до вас, так звикли, як до рідного сина,— говорила Євдокія Миколаївна.
— Сумно буде без вас,— вторував жінці Семен Ро-діонович.— Тепер уже навряд чи коли побачимось.
Микола запевняв, що ще не раз приїде, особливо коли почне писати роман про життя шахтарів.
Наступав день від'їзду. Микола розрахувався в бухгалтерії, зайшов до начальника шахти подякувати за щирий прийом, а ввечері улаштував вечерю в домі своєї господині. На вечерю запросив бригадира з жінкою і ще кілька старих шахтарів, з якими під час роботи ближче зійшовся. У той вечір було мало випито, а багато сказано хорошого. Миколу напучували, як свого, як рідного. Під кінець його роботи вся шахта знала, хто він і чого шукав.