Микола пригадав свою останню розмову з начальником.
"Не компанія він вам",— сказав тоді Андрій Олександрович.
Микола зупинився посеред дороги. — Справді, чого я йду туди?
Юнак не міг собі відповісти. Цікавість побачити, як живуть справжні куркулі, хіба це? Ну, і обіцяв бути.
Микола довго думає і вирішує, що слово, кому б не було дане, все ж зобов'язує. Микола живе категоріями старого виховання. Його так вчили. От як повернеться до міста, то спитає старого революціонера, як це розуміти з погляду партійної етики. А зараз треба йти.
Садибу колишнього напарника знайшов досить швидко. Прізвище багатія було в селі добре відоме. Знайшов і самого молодого господаря, що саме вештався по подвір'ї.
Гостя він зустрів радісно і зразу повів до хати, де познайомив з батьками. Старий Гиря, огрядний, червонощокий, з невеличкою сивою борідкою, сидів під вікном на ослоні, чекав сніданку, що його доварювала невістка — дружина Охріма. Мати молодого Гирі, висока худа жінка з передчасно поморщеним обличчям, розкладала на високому ліжку з горою подушок мало не під стелю святковий одяг, готуючись до церкви, де якраз вдарив дзвін.
З приходом гостя, якого привітала досить сухо, вийшла в другу кімнату і за деякий час винесла і поклала на стіл велику білу паляницю і в мисці сала та вареного холодного м'яса. Охрім приніс звідкись сулію самогону і гарні кришталеві чарки, виміняні, очевидно, недавно за продукти.
З появою на столі горілки старий Супрун Гиря, що досі мовчав, як німий, оживився і запросив гостя ближче до столу.
— Оце ми, тату, з ним працювали у Дубинського,—■ промовив Охрім, щоб якось зав'язати розмову. Але вона довго не клеїлась, навіть коли Микола сів до столу. Почував себе зле, не знав, як поводитись і що говорити.
— Він у нас на Україні нова людина,— пояснив Охрім.
Старий зацікавився.
— Звідкіля ж, із загряииці? Микола ствердив.
— Звідки ж саме, з Австрії? — допитувався старий.
— Тепер такого поняття про цей край, яке було до початку війни, нема,— сказав Микола.— Тоді це була Австро-Угорщина, держава досить солідна, а тепер Австрія заховалась в куточку гір, Альп, може, чули, і сидить тихо, не ворушиться.
Старий вислухав довідку гостя, але під час його мови у нього блукало по обличчі недовір'я.
— Я якось не можу второпати, як то була держава і нема. Ну от хоч би й Росія. Яка була за царя, така залишилась і при Совєтах.
— Ні, не дуже,— заперечив Микола.— Литва, Латвія і Естонія від неї відділились, Польща відділилась.
— Та то знаку нема,— не здавався старий Гиря.— То так, як то обріжуть собаці вуха і хвоста, а він як був, так і залишився собакою,— старий зареготав від свого порівняння.
Микола пояснив, що саме сталось з Австрією і звідки він сам прибув на Україну.
— Приїхали сюди за піснями? — знов захихикав старий.— Тут вам так заграють, що танцювати не захочеться. Ви чий підданий? — спитав Супрун.
Микола сказав, що сам не знає чий. І справді, не знав. До революції був громадянином Австро-Угор-ської монархії, по революції в Австрії автоматично став громадянином новоствореної, але дуже короткотривалої держави ЗУНР. Опинившись по її розпаді на
Радянській Україні, повинен був вважатись її громадянином, і він себе ним вважав, але офіціально ні в яких книгах громадянських записів не був записаний.
— То ви можете сміло повертатись у свій край,— сказав господар.
Микола сказав, що туди нема чого вертатись, але Гиря наполягав на своєму.
— Треба вертатися,— твердив він.
— Нема там чого робити, — говорив Микола.
— Як-то? — не розумів старий.
— Ворог там,— сказав Микола, щоб його переконати.— Пілсудський з волі Антанти загарбав наш край. Радянська влада поки що не має змоги об'єднати всі наші землі, але прийде час, а він не за горами, і вона відбере свої села і міста.
— Ви б хотіли цього? — спитав старий.
— Хотів би.
— А ви знаєте, що то таке?
— Знаю.
— Нічого ви не знаєте.
Старий ще більше почервонів. Горілка, а головне, розмова з дивакуватим гостем схвилювали кров, і він перестав панувати над собою.
— Комунія —це грабіж чужої священної собстве-ності,— почав він з пафосом.— У мене забрали землю, мою з діда-прадіда. Вона мені як рідна мати. Вона годувала моїх дідів, батьків, і мене годувала, і моїх синів, а вже внуків не дали годувати, забрали прокляті комнезами, щоб вони нею подавились! Щоб їх божий грім побив!
Останню фразу він закінчив скоромовкою і ковтнув самогонки.
Микола мовчав. Перечити боявся, бо пригадав пересторогу Голубаєва. Скажи проти, а він сокирою ухне по голові, та тут і пристигнеш.
Старий закусив ковток шматком м'яса і продовжував уже спокійніше.
— Комунія — це безправсіво, розумієте? — звернувся він до Миколи.— Оце візьмуть в.ас і розстріляють, і нікому поскаржитись, хіба що господу богу.
— Як розстріляють, татуню, то тільки богові й скаржитись,— вставив Охрім, що слухав мовчки батькову мову.
Старий не зрозумів жарту сина чи, може, не хотів розуміти, він мусив висказати своє.
— Комунія — це беззаконня, от що таке комунія, молодий чоловіче. Комунія — це вічний голод, старчача одежа, от така, як на вас.
Микола збентежився. Йому зразу неприємно стало, що нагадали про його непоказний одяг, але скоро оправився і вже чекав відповідної хвилини, щоб іти геть з цієї задушливої, чужої хати.
— Комунія — це проізвол, сваволя, це кара божа,— белькотів п'яний Гиря,— а ви не хочете повертатись у свій край? Чому? Говоріть!
Він ухопив Миколу за груди і, дивлячись п'яними, налитими кров'ю баньками, питав:
— Не хочете? Микола не відповів.
Старий пустив його й замовк. У хаті запанувала гнітюча тиша.
— Може б, ви вже їли? — спитала раптом господиня, що не відзивалась досі ні словом.— П'єте, а не закусуєте, от зразу й розвезло.
Господар стрепенувся.
— Кого розвезло?
— Тебе, кого ж.
— Наливай, Охріме,— наказав господар.
— Гість ще першої не випив,— сказав Охрім.
— Як-то не випив? Чому? — Старий звернувся до Миколи.— Пийте!
Микола глянув на велику сулію, на свою чарку, на рідину, з якою май вперше в житті познайомитись.
Проба пройшла неважно, він закашлявся від першого ковтка і поставив чарку на стіл під регіт усієї родини. Розмова пішла іншим шляхом, не така страшна, як досі. Охрім цікавився, яка горілка в Австрії, чи гонять селяни самогон і з чого?