Микола засумував ще гірше.
— Чому не можна кохати без мук? Звідки взявся той?..
Не хотів називати його імені. Злився на Сашу, що досі нічого не говорила йому про свого друга. Саша не виправдувалась.
— Чи тобі легше було б, якщо б я сказала? — питала вона.— Адже не легше? А сказала б — міг би подумати, що собі ціну набиваю або щось подібне. В усякому разі, було б тобі неприємно, а неприємності тобі не хотілось робити...
Саша не скінчила фрази, з очей її бризнули сльози, і вона побігла в свою кімнату, щоб на самоті виплакатись...
* * *
Микола Гаєвський не раз потім жалкував, що не пішов тоді за нею, не пригорнув до грудей, не перепросив, бо справді він образив дівчину своїми підозріннями, невмотивованими ревнощами. Чому дозволив страждати невинній душі? Але тоді його охопила невиправдана гордість, фальшива амбіція, за яку не раз і в минулому житті доводилось покутувати, і в майбутньому доведеться не раз ще платити сльозами.
7
З Андрієм Олександровичем Голубаєвим склались у Миколи дружні відносини, незважаючи на різницю віку. Не раз у перервах між роботою, а у вихідні дні деколи і в домі Голубаєвих, куди запрошувано Миколу, велися розмови на політичні і різні життєві теми. Андрій Олександрович багато дечого дізнався від Миколи про Галичину, про побут і етнографію краю. Детально розповів Микола про свою залишену там родину. Хлопцеві ж цікаво було довідатись багато дечого про Україну, яку і він, як вия&илось, знав так мало.
Українське село Микола уявляв з оповідань Коцюбинського, Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, але тепер воно було вже не тим. Він практично зіткнувся з селянином у Джурині, де його полонили, він бачив селян з червоними зірками на шапках і з рушницями в руках. Вони були не подібними до тих, про яких розповідали письменники. Відрізнялись ці селяни і від його земляків у Галичині. У тутешніх був ширший світогляд, революційність, чого бракувало селянству його краю. Може, того, що занадто було бідне, забите, упокорене, залякане католицькими попами, що зі своїх ка-зальниць загрожували йому всіма карами небесними за найменші прояви протесту гнобителів. Адже й попи були на службі у панів, графів і іншої нечисті.
Одного разу Микола висловив бажання піти самому у будь-яке село близько Харкова, подивитись на нього власними очима. Андрій Олександрович порадив піти. Правда, сказав, що від одного разу він нічого конкретного звідти не винесе. Щоб пізнаги село, треба б довше пожити в селянській гущі, а так, з нальоту, нічого не вийде.
— Пожили б там хоч з місяць, мали б нове уявлення про сучасне село. Побачили б запеклу боротьбу бідноти з куркульством, жорстоку боротьбу не на життя, а на смерть, боротьбу класів, побачили б, як біднота тримає владу в своїх руках. Здивувались би, хто ЇЇ навчив цього! Цікаво! А з одного приїзду небагато побачите. На вас дивитимуться з недовір'ям і куркулі, і біднота, до кого б не пішли. У селі, куди збираєтесь, ви нікого не знаєте?
— Знаю одного,— сказав, усміхаючись, Микола.
— О! — звів брови Голубаєв.— Кого ж саме?
— Зараз скажу.
Два дні тому Микола зустрівся цілком випадково на базарі з колишнім своїм напарником Гирею. Сам, може, й не помітив би парубка, але Гиря побачив його здалека і прибіг вітатись, причому дуже сердечно тиснув руку, питав про здоров'я, розпитував про роботу, про те, як працює млин, про деяких робітників тощо. На прощання запросив Миколу в гості до себе на село. Причому так довго наполягав на тому, поки Микола не дав слово, що прийде.
Про це він і розповів Андрієві Олександровичу.
— Він уже, здається, в млині не працює, той ваш напарник? — спитав начальник.
Микола сказав, що він пішов з млина зразу після тої гострої розмови, про яку уже оповідав раз.
— Так, так, знаю,— пригадав Андрій Олександрович.— Це з тих, що на заводах і фабриках шукали притулку, коли їх на селах притискали податками, або ховались від якихось злочинів. Загалом, компанія для вас непідходяща.
— Яка ж він мені компанія? — запротестував Микола.— Працювали разом, він учив мене всіх прийомів незнайомої мені праці, помагав...
Голубаєв похитав головою.
— Помагав він вам не безкорисно. Гиря хотів вас мати в своїх руках і використати в потребі. Переконавшись, що діло не вийде, покинув і навіть з млина пішов. Хто зна, з якою метою він йшов до млина працювати. Може, млин хотів зруйнувати? А це йому не важко було зробити. Може, він у вас шукав спільника?
Гаєвський слухав і вухам не вірив. Невже таке могло бути?
— Мало ж ви знаєте людей,— продовжував Андрій Олександрович,— не знаєте, що таке класовий ворог.
Голубаєв замовк. Микола думав над тим, що почув, не відзиваючись.
— А чи не може бути, що куркуль вам пастку готує? — спитав раптом Андрій Олександрович після короткої паузи.
Микола заперечив.
— Не думаю. Що я йому винен?
— Може, він боїться вас і хоче вас знищити?
— Знищити? — засміявся юнак.— Не така я вже важна фігура.
— Так вам здається.
— Що ж робити?
— їдьте, проте будьте обачні. Це, що я говорив, звичайно, здогади, але всяко може бути.
Наступного дня вранці, це була якраз неділя, Микола вирушив на станцію. Вийшов з дому тихенько, щоб нікого не тривожити. Сашенька просила звечора, щоб її розбудив, як буде йти з дому, але він не послухав, бо хотів, щоб дівчина хоч раз у тиждень добре виспалась.
Від станції, до якої Микола доїхав за півтори години, до села, де мешкав Гиря, було кілометрів зо два. Село видно було ще з вагона. На пероні було майже пусто. З вагонів зійшло заледве чотири чи п'ять пасажирів і зразу десь зникли. Розпитавши дорогу у залізничника, він рушив до села.
Ішов полями. Сонце вже пригрівало, висушуючи рештки роси на придорожніх квітах і бур'янах, що росли замість збіжжя на неораних і несіяних полях. Сумними виглядали степи. Пригадались чомусь описи Дикого поля в "Огнем і мечем" Сенкевича. Саме таким уявлявся йому степ, описаний письменником. Дійсно, в цих бур'янах міг сховатись татарин з конем. Що ж буде далі? Засміченість полів бур'янами, та ще такими впертими, як осот і пирій, загрожували неурожаєм на довгі роки. Як же держава буде боротись з тим злом? Скільки треба зусиль, самопожертви і любові до праці, щоб перемогти злого ворога полів —— бур'ян. Чи знайде нова влада таких прихильників у селах? Чи багато їх буде? Він знав Гирю.