— Давно ми вже нічого доброго не їли, — промовила сумно стара жінка.— Ми з сестрою ще можемо терпіти, але серце болить, що молода дівчина голодує.
Марія Адамівна швидко змахнула сльозу, що набігла на очі, і опанувала своє почуття.
— Вона горда і тільки вдає, що не терпить,— продовжувала вже спокійно мати Сашеньки,— але я знаю, що терпить, що страждає вона і фізично, і морально. Поки ми ще мали речі — вивозили їх у села і вимінювали у селян на борошно, картоплю й інші продукти, а як того добра не стало — сіли маком. У село пішло піаніно, на якому вже добре грала моя доня, пішло за два пуди борошна і шматок сала, потім грамофон з пластинками за пуд. Пішли за продукти стільці і крісла, пішов весь мій гардероб, речі сестри, Марії Василівни, пішов деякий одяг Сашеньки. Залишилось тільки те, що вже нам було надто необхідне і що, зрештою, не потрібне сільським багатіям. О, як вони знахабніли! Вони вважають, що тільки на них все тримається і буде влада така, якої вони захочуть.
Микола пригадав, що він це вже чув з уст Гирі. Адже Гиря викладав перед ним свої теорії. Він слухав Марію Адамівну з величезною увагою.
— Одного разу,— оповідала жінка,— виїхав такий багатій на базар з дочкою, яка шукала панбархату на плаття. І це, бачите, тоді, коли ми гинули з голоду. Я продавала на базарі шматок гарної вовняної матерії.
Думала колись пошити Саші спідничку, але голод примусив розстатись з добром. Підійшла ця куркулівна зі своїм татом, помацала матерію і тільки фиркнула. Мені, каже, червоного бархату б, а таке не потрібне. Та хіба тільки це?..
Зі слів старої жінки виростали картини, яких він не бачив у своїй вітчизні. Там, у країні "хлопів і попів", як іронічно називали Східну Галичину, такого не знали. Великих багатіїв не було серед селян, бо всі землі забрали поміщики, щодесятий, мабуть, селянин тримав одного або пару коней, а решта батрачила, ставала форналями панськими або покидала рідний край і їхала за океан шукати шматка хліба.
Марія Адамівна перепросила юнака, що знудила його своїми скаргами, і швидко пішла у свою кімнату.
4
Минали місяці, як Микола поселився на Гоичарівці. З його приходом увійшла в дім надія, проста людська надія на існування. Тепер молодий чоловік, як його скрізь називали, вже не харчувався де-будь, а всі свої заробітки, в якому б вигляді вони не були: чи то грішми, борошном, чи продуктами, виміняними за борошно, ніс додому і віддавав господині. І вже щодня на столі з'являлась тепла страва, і поволі почало рожевіти бліде личко Сашеньки, частіше почала з'являтись усмішка на устах обох старих жінок.
Микола почував себе щасливим, він знав, що потрібний людям. Далеко від рідної сім'ї, розділений з нею штучними кордонами, може, й назавжди, він уважав за свій обов'язок допомагати цій сім'ї, що прихистила його в себе, оточила турботами і ласкою. Тепер після своєї іноді виснажливої праці поспішав додому, а не заставши Сашеньки, біг її зустрічати. Не раз годину і більше ходив перед установою, де вона працювала, поки не кінчалась робота і дівчина не виходила. Вони тоді приязно усміхались одне до одного і йшли разом додому, весело розмовляючи. Вона цікавилась, як проходив його робочий день, що бачив, і сама розповідала про свої денні враження. Одного разу він довідався, що за нею впадає один службовець і зробив їй пропозицію вийти за нього заміж, яку вона зі сміхом відкинула.
Микола вдав, що на нього не справила враження ця звістка, але насправді було не так. "Чому Сашенька відкинула пропозицію службовця? Чи вона має якісь надії на мене?"
Гаєвський тихенько вийшов з дому і, ніким не помічений, подався в сад, щоб побути сам на сам зі своїми думками, розібратись у своїх почуттях. За старовинним, запущеним садом, що, як і будинок, належав колись панові Бочарову, фабрикантові олійних фарб і лаків, тягнулась зелена левада. На цій леваді залюбки гралась колись маленькою Сашенька, і не раз вона з захопленням оповідала Миколі про ті щасливі часи. Пішов тією стежкою, якою гуляв не раз з дівчиною, пішов понурий, задивлений у землю, немов відшукуючи на ній загублений спокій. Ніколи не сподівався, що така ніби звичайна фраза дівчини, сказана, по суті, жартома, могла так схвилювати. Почав аналізувати свої почуття. Чи це вже була любов? Познайомившись з нею, уже першого дня він відчув тривогу в серці. Дівчина видалась йому пуп'янком троянди, що тільки-но почав розквітати. Йому так хотілось сказати їй про це. Але не сказав тоді, вирішив глушити в собі почуття, вирішив розумом тримати серце на поводі. Думати про одруження, а до цього мусило б згодом дійти, думати про таку серйозну справу, не маючи ні закінченої освіти, ні постійної праці, було б щонайменше нерозумно. Роботу в млині він вважав тимчасовою, як рятунок від голоду, якому ще кінця-краю не видно було. Пригадує недавню розмову двох робітників із його бригади.
— На полях замість пшениці бур'ян,— оповідав один, побувавши в селі.— Думав, харчів розживусь, а вони дивились, чи я їм чого не привіз. Повечеряти не було чим, от як тепер у бідноти на селі. Степи, як оком глянь, стоять облогом, ніхто їх не орав, не сіяв.
— Зате вони снарядами поорані, воронками спотворені та тілами людськими угноєні,— промовив його співрозмовник.— Немало на них полягло і білих, і червоних, і всяких.
— Словом, далеко ще до доброго,— сказав перший.— Воно буде краще, але треба ще почекати,— додав він, неначе для того, щоб пом'якшити враження від свого оповідання.
"Справді, мусить бути краще",— думав парубок, згадавши зараз розмову двох робітників.
Тим часом сонце зайшло. На заході палав ще край неба. Дві хмарки, мов великі червоні казкові півні, нависли над прірвою, куди пірнуло сонце. Хлопцеві видалось, що ці птахи розклювали великого червоного кавуна і від нього почервонили своє пір'я. З цим чудовим образом повернувся додому, не знайшовши, одначе, відповіді на питання, що його тривожили.
Одного разу Микола прийшов з роботи збуджений, схвильований. Не увійшов, а влетів до кімнати, перелякавши домашніх. Марія Василівна аж перехрестилась:
— Що з вами?
— Неп! — крикнув Микола.