Микола сказав, що ніколи білим не був.
— Ну, жовто-блакитним, не все одно! Не вмер Данило — так болячка задавила.
— Чекай, а хіба це злочин? — спитав Микола, сам не знаючи, чому таке питання вирвалось з його уст.
— Для більшовиків — це злочин,— сказав упевнено Гиря.
Микола на мить задумався. Може, й справді так. Він пригадав, як не сповна рік тому це саме говорив йому його приятель і друг раннього дитинства Іван Дума, коли допитував його як полоненого. Тоді він також говорив, що більшовики розстрілюють офіцерів, але це була неправда, він переконався в цьому.
— За те, що мене мобілізували колись в австрійську армію і мимо моєї волі зробили маленьким офіцером, я мав би за це покутувати? Не може бути.
— Ти служив і у Петлюри,—не здавався Гиря.
— Неправда, я служив у галицькій армії і воював за визволення свого народу від папської неволі. Це була священна війна, це мусить кожен зрозуміти.
— Як знаєш, можеш вірити, можеш не вірити,— додав Гиря, — Зрештою, поживеш — побачиш, бо, як я помічаю, ти ще нічого не зрозумів.
Ця розмова прикро вразила Миколу, і зараз, сидячи в затишній кімнатці, він ясно пригадав її.
"Чи справді чекають мене неприємності?"
Ця думка отруювала гарний настрій, а таким він міг бути хорошим у цій маленькій кімнатці.
З
Микола заснув, сидячи за столом, заколисаний тишею, яка запанувала в цілому домі по відході господині і її сестри. Нічна праця в млині, далека дорога на Гончарівку втомили-таки.
Прокинувся від легкого стуку в двері. Глянув крізь вікно, надворі вже сутеніло — спав-таки довгенько. Від невигідної пози, бо спав сидячи, боліли в'язи і стерпли руки. Стук повторився. Тоді він скочив з крісла, поправив розкуйовджене волосся і підійшов до дверей.
— Прошу,— запросив він.
Перед дверима стояла Марія Адамівна.
— Задрімали? — спитала, приязно посміхаючись..
— Тут так хороше, так тихо, мабуть, задрімав,—• сказав юнак червоніючи.
— Ходіть до нас на так званий чай,— сказала гостинна жінка.
Микола подякував за запрошення, не зрозумівши гаразд, про що йде мова.
В кімнаті, куди ввела його Марія Адамівна, вікна були завішені. На столі, над маленькою пляшечкою, в шийці якої був прилаштований в бляшаній трубочці гнотик, блимав малесенький вогник. Цей вогник ледве освітлював стіл, на якому в гарних порцелянових чашках, що якимось чудом збереглись з давніх-давен, парувала якась бура рідина. Оце й був "так званий" чай. За столом, крім Марії Василівни, що вже сиділа на своєму місці, Микола побачив усміхнене личко дівчини. До неї підвела його Марія Адамівна і представила:
— Оце моя Сашенька. Микола здалека вклонився.
— Ходіть ближче, подивлюсь, який ви,— промовила дівчина, простягаючи хлопцеві свою маленьку ручку.
Це була невеличка, тендітна блондинка, років двадцяти, струнка і граціозна, мов фарфорова статуетка. Великими в неї були тільки блакитні, променисті очі.
Бачачи ніяковість юнака, що наче розгубився після її сміливої мови, дівчина запросила його роблено великосвітським жестом до столу.
— Розділіть з нами трапезу,— промовила, показуючи на порожній стілець.
Микола сів на вказане місце і тоді вже міг глянути й на сіл. "Трапеза", про яку говорила Сашенька, складалась з цієї ж рідини в порцелянових чашках і якихось чорних коржиків, подібних до конопляної макухи, поданих також на дорогому порцеляновому полумиску. Була на столі ще одна річ, призначення якої Микола не міг відгадати. Це була знов-таки пляшечка, дуже подібна до тої, що випромінювала зараз світло, тільки замість бляшаної трубочки з ґнотом в її шийку була вкладена піпетка з гумовим ковпачком, яку вживають для закапування хворих очей, а сама пляшечка до половини була чимось наповнена, якоюсь прозорою рідиною.
— Солодіть чайок,— запросила Сашенька.— Ви, певне, до такого чайку не звикли?
Микола почував себе дуже погано, він не розумів жарту і не знав, що сказати.
— Це фруктовий чай вищого гатунку, — пояснила Сашенька.— Тепер тільки такий в ужитку.
Микола кивнув головою, набрав ложечкою рідини і проковтнув. Це було щось нудно-гірке. Саша пильно слідкувала за його рухами, і він червонів від збентеження і досади.
— Ви посолодіть, чого ж ви гіркий п'єте? Не бачите цукру?
Микола глянув здивовано на дівчину.
— Ні, такого, якого ви шукаєте, ми вже давненько не знаємо, але маємо чудовий замінник, ерзац, як німці казали. В оцій пляшечці, — вона показала на пляшечку з піпеткою,— є те, що солодить, німецький ерзац, ясніше,— розведений у воді сахарин. Набирайте піпеткою підсолодженої водички і капайте у чай. Звикайте до нашого способу життя, у вас, в Австрії, мабуть, було інакше.
— Я ж не австріяк,— боронився Микола.
— Не відпирайтесь, ми з вами воювали, — дражнила дівчина, бавлячись заклопотанням юнака.
Микола сказав, що вже два роки, як тої Австрії, що воювала з Росією, нема, але Сашеньку це не переконало.
— Не важно,— промовила вона. Дівчина була в збудженому, піднесеному настрої, їй хотілось з перших слів пізнати, що собою являє їхній квартирант, чи розумний він хлопець, чи вихований, які в нього погляди на сучасну дійсність, на життя.
Але це чомусь не сподобалось Марії Василівні. Вона відкопилила свою велику нижню губу і звернулась до Сашеньки з докором.
— Знайшла тему для розмови,— бубоніла вона,— є, мабуть, цікавіші теми, ніж про Австрію, тим більше, що її вже нема.
Микола бачив і розумів, що дівчина силкується жартувати, щоб заглушити бідність, яка виглядала з кожного кутка — і з полумиска чорних коржиків, подібних до макухи, і з чашок, з яких разом із парою виходив солодкуватий запах перепалених фруктів, і з пляшечок, з яких одна імітувала світло, а друга — цукор.
"Як же вони живуть, ці жінки?" — знов подумав Микола і вирішив про це негайно довідатись.
Другого дня він приніс з роботи мішечок білого борошна, одержаного за працю, і віддав господині. Він бачив, як раптом загорілись очі жінки, а потім зразу ж затьмарились сльозами.
— Звідки у вас таке щастя? — спитала, подавляючи спазми.
Микола розповів, що працював надурочно, витрушував мішки в коморі і за це комірник дав йому цей мішечок з борошном. Він запевнив Марію Адамівну, що борошно зароблене чесно.