— У нас простіше,— промовила господиня.— Мене звуть Марія Адамівна, а її,— показала на сестру,— Марія Василівна. Ми двоюрідні сестри. Донечку мою кликати Сашею. Вона ще молода дівчина, а молодих по батькові не величають. Звали її батька Петром. Тепер ви вже знаєте про нас все. Як же звати вас?
Микола розказав про себе все так, як говорив уже, коли наймався на роботу, а потім у фабрично-заводському комітеті. Розповів, що він син учителя, що мати і батько ще живуть, що має сестру і брата, молодших від себе, а він найстарший в сім'ї, що закінчив гімназію, служив в австрійській армії, а по її розпаді воював з поляками в 1918 — 1919 роках, що був чотарем і це рівняється підпоручикові царської армії.
Жінки слухали його оповідання дуже уважно, а коли скінчив говорити, Марія Адамівна сказала:
— От ми й познайомились. Тепер розташовуйтесь і відпочивайте. Ми будемо називати вас просто Колею, не образитесь?
Микола сказав, що буде дуже щасливий: це йому нагадуватиме рідну сім'ю, де його так само звали.
Жінки вийшли, і Микола залишився сам у своїй кімнаті. Це була в його житті перша кімната, яку наймав самостійно, бо досі мешкав або в домі батьків, або в тих кімнатах, що їх під час навчання наймав і за них платив батько, або, нарешті, в казармах і військових постоях. А тут було вже щось власне, що він здобув самотужки, і це дуже тішило. Кімната була маленька, більшу частину її площі займало дерев'яне ліжко. Невеличке віконце виходило на чисте, вкрите снігом подвір'я, навколо стояла урочиста миролюбна тиша.
Микола згадав слово господині "розташовуйтесь" і посміхнувся. Під цим поняттям криється, звичайно, розкладання по поличках у шафі білизни, на вішалках — одягу, на етажерках — книжок і тому подібне. Зараз у нього нічогісінько не було. Міг хіба скинути і повісити на гачок біля дверей шинелю, але не зробив і цього, бо в хаті не палилось. З дровами було загалом важко, а про цих двох старих безпомічних жінок нічого й думати, щоб могли роздобути паливо.
"Як же вони все-таки існували? — запитував себе Микола.— Дочка працює. Хоч би подивитись, як виглядає ця їхня годувальниця".
— Це так, між іншим,— промовив уголос, немов злякавшись самої думки. Відколи потрапив у полон і пролежав місяць у тюрмі на голих нарах, голодний, вошивий, серед таких же, як і сам, а до того ж і хворих на висипний тиф товаришів по нещастю, коли йому, ще не зваленому тифом, доводилось щодня допомагати санітарам виносити з кімнати, де їх спочатку лежало двадцять сім чоловік, недавніх молодих офіцерів обдуреної і покинутої на поталу голоду і тифу української галицької армії,— хворих, а два рази і мертвих товаришів, доки їх не залишилось в кімнаті семеро; відколи він утік з того вошиво-тифозного пекла, щоб не чекати, поки винесуть на ношах і викинуть на автомашину і його закостенілий труп,— від того часу якщо й думав про що, так це про рятування власного життя. Надія на рятунок не покидала його навіть тоді, коли він, хитаючись від голоду, йшов Пстінською вулицею назустріч невідомій долі, бо хто його міг чекати в незнайомому місті, що він міг у ньому знайти? Але жадоба життя гнала вперед і пригнала до воріт млина Дубин-ського, де він знайшов дружню руку скромного старого сторожа. Він пригадує, з якою насолодою приймав гарячий душ у лазні, а потім одягав чисту білизну і обез-вошивлений у дезинфекції одяг. О, пам'ять про цього свого рятівника, Аристарха Андрійовича Волкова, росіянина, який і не зовсім розумів його мову, бо не раз перепитував, що значить якесь слово,— Микола понесе через усе життя.
З того часу, як він поступив на млин робітником і почав регулярно, хоч раз на день їсти, він остаточно повірив у свій порятунок. З приходом Червоної Армії, а з нею і Радянської влади, він міцно закріпився на роботі, полюбив її, приловчився і працював як старий, досвідчений робітник. І ось, нарешті, дістав і помешкання. Далеченько воно від місця праці, проте є надія, що скоро підуть трамваї, і стане легше ходити на роботу, і жити стане легше. З кожним днем люди чекали матеріального полегшення.
Трамваї справді скоро пішли, одначе з харчами було все ще туго. Країна вела війну з інтервентами. По селах і хуторах темними осінніми ночами лунали постріли з обрізів. Багатії не здавались. Микола чув про це на роботі. Його напарник Охрім Гиря щодня з насолодою розказував щось нове і завжди страшне, трагічне. Чи про вбивство голови сільради, чи якогось активіста з комітету бідноти. Причому всі ці вбивства були звірячі: убитим насипали в рот або в розпоротий живіт пшениці, залишали на грудях жертв зловіщі, знущальні написи. Так само зі смакуванням оповідав він про перемогу якоїсь білої частини на фронті.
"Звідки він все це бере? — дивувався не раз Микола.— Адже в газетах про це не пишуть". На прямо поставлене питання Гиря сміявся.
— Ха-ха! Знаю! Чого тобі ще? Все знатимеш — скоро постарієшся.
Оповідач вів себе нахабно, не турбуючись, що його іноді слухають люди, які не співчувають йому, а таких була переважна більшість у млині. Але він знав, що, коли і як говорити. Найменше церемонився з Миколою, якого чомусь вважав своїм однодумцем, хоч той не давав ніколи для цього приводу. Гиря знав, що Микола колишній офіцер, і для нього цього було досить, щоб вважати його своїм. Для нього офіцер був синонімом чогось реакційного, і нічого не допомагали запевнення Миколи, що це не так; Гиря вважав, що Микола маскується, але в душі — він його спільник.
— Ти гадаєш, що з тобою уже кінець, що тебе вже не будуть займати? — єхидно усміхався Гиря, коли Микола йому перечив, запевняючи, що вірить в нову владу, і доводив її перевагу над владою буржуазії.
— А в ЧК також віриш? Микола не зрозумів.
— Про ЧК чув?
— Чув.
— Але там ще не був?
— Ні.
— Будеш,— і заливався реготом.— Там ти побачиш, що то за власть, покуштуєш, пізнаєш, почому лікоть кваші.
— Даремно лякаєш, я не 6оюсьу— говорив упевнено Микола.— Нічого злого я не зробив, проти Радвлади не виступав ні словом, ні ділом, нема мені чого боятись.
— Нема? — На Миколу дивились великі чорні циганські очі Гирі,— А те, що був білим офіцером, ніщо?