— Щасти ж тобі! — обійняв Векшу Любен, як уже всі попрощались. — А коли домівка набридне, знаєш, де нас шукать. Про осторогу пам’ятай, берега не близься, щоб печеніг який стрілою тебе не почастував.
Узяв Векша весло — вода за бортом закипіла!
Цілу ніч не випускав з рук весла, сорочка од поту не просихала. Лиш на мить зупиниться, побризкає розгарячіле тіло прохолодною водою, прислухається й далі гребе.
Всміхнулося з-за обрію рожеве сонечко до брата свого молодшого, місяця повновидого, вітерець легенький війнув. Вода на річці заіскрилася, заграла, наче всипав її хто безліччю золотих монет.
Уже вкрай виснажився Векша, неміч почала змагати його. Поглянув довкола, де б стати на перепочинок.
Лівий берег стрімкий, глинястий. Самому можна видертись нагору, в траві сховався б, але ж човна ніде не дінеш.
Правий — лозняками, осокою буйною покрився.
Аж ось і сага тиха лучилася. На воді квітів безліч, мовби дівчата вінки свої покидали на Купала.
Заплив, нарвав осоки, постелив собі постіль у човнику, ліг. Поспати б оце йому, сил набратися, та заснути не може. Все ввижається Векші Київ далекий, рідне селище, отець, мати, друзі, Яна…
Ото буде несподіванка, як з’явиться! Ой, тільки не з радісною звісткою він до милого краю лине…
Так і не заснув тоді. Перепочивши, розмочив у воді сухаря, підживився трохи й знову в путь рушив.
Плив попід берегом, де комиші густі та високі, очерети непролазні з кунням, як лисячі хвости завбільшки.
Птахів по зарослях сила-силенна — ще ніколи не бачив стільки! Сполохне їх, злетять угору, сонце хмарою закриють. Воля їм тут, одвіку, мабуть, ніхто не лякав. Погляне Векша на них і себе почуває птахом вільним, що по весні до любої домівки з мандрівки далекої вертає.
Не раз наставала ніч злотозора, не раз змінював її день ясний, доки Векша дістався до острова лісистого, що річку надвоє поділяє. Отут уже вмився він потом. Течія пружна, могутня, весло з рук вириває, човном крутить. Біля острова хоча й тихіше, та зарослі, корчі всюди. Насилу під вечір довеслував до кінця острова.
Витяг човника з води, віддихався, поглянув на острів.
Чи не той це, на якому походяни-руси зупиняються після порогів, щоб перепочити, судна свої полагодити, пожертву скласти богам під священним дубом?
Авжеж він. Он скільки чорних випалів між травами, де колись вогнища горіли! Пакля смоляниста, квачі та весла поламані повсюди валяються. А ген-ген і дубисько-велет стоїть, сягнувши своїм чубом-маківкою неба високого.
Застиг, прислухався Векша й одразу ж учув тихий нестихаючий гул, мовби безперервні перекати далекої громовиці.
Ні, ні, знає молодик, ніякі то не перекати далекої громовиці! То гримотіння порогів близьких дніпрових долинає!
Зрадів, усміхається. Гей, та й перепочине ж він тут на славу: зарості густі — терем зелений, ніч тепла, як мати рідна, гул від порогів — пісня колискова, птаха-гукало зареве — всіх духів злих розгонить.
Та не довелося йому відпочити й цього разу. Поглянув Векша ліворуч на берег і обімлів.
На прибережному пагорбі десятків зо три печенігів на конях гарцюють. Руки до очей прикладають, на нього вдивляються, щось гукають.
"От і доплив…"
Покрутились-повертілись печеніги й поскакали кудись, полишивши свого одного на чатах.
Посутеніло. Ніч насувала хмарна, темна. На небі — ані зірочки.
Лежить Векша крижнем на землі, думки, як та ніч, чорні оповивають. Тепер печеніги вчепляться до нього, як реп’ях до кожуха, супроводжуватимуть до самих порогів. А там хоч-не-хоч треба виходити на берег. А може, вони ще й раніше нападуть. Певно, що нападуть. Привезуть свої шкіряні човни, перепливуть сюди й накинуться на нього, мов коршаки.
Що робити, як спекатися їх? Хіба назад пливти? За ніч далеченько можна втекти. Але ж, як на смерть, не хочеться Векші повертатися та й вони за ним слідом подадуться. Коли б на протилежний берег можна було б вибратися, обійти лихо стороною, так очерети непролазні стіною стоять, болота грузькі й багнисті простяглися. Ступи тільки — одразу затягнуть тебе злі духи.
Даремно, ох, даремно він радів передчасно, тому й необачний був, просто в пащеку до звіра попав. Навіщо було вдень пливти, хіба ночі мало? Тепер і до своїх не приб’ється, вісті пересторожної не подасть, і з волею, мабуть, знову попрощається.
О, ні, в руки до печенігів він більше не попадеться. Вже ліпше мертвому бути, аніж полоненому…
А пороги гримотять, бринять клично здаля, серце краючи.
Звів очі Векша на пагорб. Кінь маячить, печеніга не видно, певно, лежачи наглядає за островом.
"Хай буде, що буде! — зважився, коли над Дніпром уже зовсім стемніло. — Перепливу на той берег, де печеніг чатує".
Ліг у човник і пустив його навскоси за течією. До весел навіть не приторкнувся, рукою навпомацки підгріба, спрямовуючи суденце праворуч.
Коли човник стукнувся об тверде дно, підвівся, прислухався сторожко.
Тихо навкруги. Хіба що птах спросоння в очереті скрикне, рибина яка скинеться, мов хто долонею по воді лясне, корчага плавуча перевернеться, хлюпне, грудомаха землі підмита обірветься, бовкне під берегом, та й знову заляже тиша.
А тепер куди? Може, сховатися в травах, а потім, як поїдуть печеніги, помандрувати далі понад Дніпром? Та чи дістанеться він, піший і беззбройний, до Києва?..
Ех, мав би оце коня бистроногого, тоді й вітер не наздогнав би його!
"А що, коли…" — осяйнула думка.
Схопив весло, вибрів з води, припав долу й обережно покрався берегом. Пролізе трохи, зупиниться, прислухається і знову рушає.
Течія, мабуть, далеченько віднесла човен, бо Векша вже довго рачкує, а печеніга з конем усе не чуть і не чуть.
Та ось, нарешті, попереду зашерхотіло, гупнуло щось.
Ага, кінь пасеться. Значить, десь біля нього має бути й господар.
Від хвилювання у Векші стисло в грудях, тіло пройняли дрижаки.
Чутковухий кінь форкнув, перестав пастися, певне, вчув чужого.
Векша закляк на місці.
Довго лежав непорушно і далі вже підкрадався поповзом, безшелесно звиваючись у траві, мов ящірка. Кожну билинку, кожне стебельце обережно прихиляв рукою, аби вони не зашаруділи та не виказали його. Не зважав, що боляче шпигали колючки, ранили тіло сухі пеньки.