Тоді, як пливли до Царграда, мов у порубі якомусь, сиділи прикуті в лодії, моря не бачили, та й не хотілося його бачити. Страшним, непривітним воно видавалося. А тепер плив би оце по ньому до самого дому…
Коли сонце вже стояло ополудні, а товариство ще спало, помітив Векша, що за їхнім човном, перестрибуючи через високі пінясті гребені хвиль, женеться якась здоровенна морська потвора — чорна, гострорила, з ошкіреною зубатою пащекою й маленькими хижими очима. Він неабияк злякався і розбудив рибалок.
Ті спершу стривожилися, але потім, глянувши на море, заспокоїлись, сміятись почали.
То була велика морська хижа риба. Пливла вона за човном, бо сподівалася, що рибалки будуть трапезувати й кинуть їй недоїдки.
Любен, щоб Векша пересвідчився в цьому, жбурнув у воду скоринку хліба, і рибина тут же проковтнула її.
Правда, ця величезна риба небезпечна, пояснили йому, якщо хто опиниться наодинці з нею у воді, тоді вона може й загризти. Але щоб нападала на човни — такого ніхто ніколи не видів.
Рибалки довго кепкували з Векші за його даремний сполох, а найбільше Любен. Коли всі вже почали забувати про оту пригоду з хижою рибою, він, лукаво підморгнувши рибалкам, стиха підкрався до задуманого Векші й, зненацька вхопивши розчепіреною пазурастою п’ятірнею за руку, несамовито, мовби його справді роздирала ота потвора, закричав:
— Р-р-риба!..
Векша від несподіванки сахнувся, швидко висмикнув руку. Це викликало гучний регіт. Любен аж захлинався, аж тіпався. Можна було подумати, що не сміх його розбирав, а вхопили дошкульні корчі.
Проте надвечір, як море розгулялось, розшумілося, довелося всім зазнати страху. Величезні хвилі так почали гойдати човен, що, здавалося, ось-ось його перекинуть і потоплять рибалок. Солона вода перехлюпувала через борти, заливала судно, нещадно кропила людей. Дужий західний вітер мало не зірвав вітрило, і його довелося згорнути. Довбаночку рибалки ще раніше витягли на човен. Мало допомогли й довгі кулі очерету, що їх прив’язали до бортів.
Порушився лад в усьому поході. Судна вже не йшли одне за одним, як спершу, їх розкидало далеко по морю.
Найбільше рибалки боялися, щоб їх не прибило до стрімкого, кам’янистого берега, де могутні хвилі на тріски розтрощили б човна.
Всю ніч змагалися з розбурханим морем. Лиш на ранок вгамувалися грізні хвилі, влігся на спочин вітер.
Судна знову виладналися й рушили далі.
Чотири дні пливли вони морем, і весь час Векша допитувався нетерпляче, чи скоро буде Дніпро. Коли ж, нарешті, йому показали на широке річище, оточене з двох боків безмежною піщаною рівниною, в нього аж в грудях заболіло. Який же це Дніпро?.. Той, що він бачив, — з гористими та луговими берегами, зеленими островами. Глумиться, певне, над ним доля, марні були сподіванки дістатися до Києва, попередити князя про небезпеку…
Та мало-помалу почали береги зеленню вкриватися, острови вдалині замарились, птиця намножилась, дух землі живої повіяв.
"Ні, не ошукало мене товариство, це Дніпро-таки справжній", — зрадів Векша.
І після однотонного, заколисливого плескоту моря приємно було пливти цим тихим, ясним привіллям, наближатись до жаданої домівки.
На одмілині одного з численних островів, навкруг яких Дніпро, розлившись в озеро, перепочивав, набирав сил для дальшої мандрівки, рибалки спинились. Одразу сплели лозяні курені, а другого дня й до промислу взялися.
Сама робота була не така вже й важка — закинувши двічі невода, риби наловлювали стільки, що її ставало на цілий день в’ялити і солити. Але ж мошва поїдом їла. Вона немов з усього світу злетілася сюди: сліпила очі, забивала ніс, вуха, лізла під одяг. Не боялася ні сіток, вимазаних дьогтем, ні диму. Лише у воді можна було знайти порятунок. Та хіба ж висидиш довго в ній! Люди сердились, не знати чого сварилися, кляли своїх господарів, що послали їх на таке поневіряння.
ПО ОТЧИНІ Й КОСТІ ПЛАЧУТЬ
Миле було Векші добре товариство, та не можна часу гаяти з ним. Треба на Русь чимдуж поспішати, вість засторожну рідному люду подать.
Так розсудив: пора літня, з путі він не зіб’ється — піде понад Дніпром-Славутичем, він його до самого Києва доведе, він же й прогодує. Хіба сітку взяти, солі трохи, щоб рибу свіжу присолить, та сухарів на прикуску — ото і весь клопіт.
Погодував три дні мошву, невода тягаючи, а на четвертий звернувся по вечері до рибалок:
— Други мої, поглядаєте ви на мене мовчки, а самі ж, мабуть, думаєте: "Що то воно за чужа людина до нас прибилася?.."
— А навіщо нам про те думати? — глянув здивовано на нього Любен. — Невода тягаєш, як і ми, їси з нами з одного казана і ківшика, самі бачили, мимо рота не проносиш, значить, наш. Чого ще треба?..
— Це правда. Та коли болить, то й озовешся.
— Зморився, може? То полеж, спочинь. А якщо занеміг, ми трав тобі цілющих зваримо, воно й пройде.
— Моє лихо не тим гоїться, — похитав головою Векша. — Чули примовку: "По отчині й кості плачуть"?
— Та чули…
— Довго в неволі я ромейській поневірявся, насилу вирвався. Тепер на Русь до Києва пробираюсь. Так ось, коли ваша добра ласка та дружня щирість, то не відмовте, відпустіть.
— З цього б і почав, — мовив Любен невдоволено. — А як же ти проб’єшся туди?
— Піду понад річкою, вона й доведе додому.
— Хе, — усміхнувся ватаг. — Довести-то вона доведе, тільки не туди, куди хочеш… Хіба не знаєш — там повно печенігів? Ось до них і втрапиш.
— Я ночами йтиму, вдень ховатимусь.
— Ні, так не годиться! Все одно десь ухоплять.
— Як же тоді?.. — розгубився Векша.
— Побудь іще з нами, може, хтось із ваших пливтиме та й забере з собою.
— Не можу ждати. Треба вість засторожну в Київ передать. Цар підмовляє печенігів напасти зненацька на Русь.
— Коли так — твоя правда, ждати не можна, — погодився Любен. — Що ж робити?..
Думало-гадало товариство, як Векшиному лихові зарадити, й надумало.
— Ось що, — сказав ватаг, — бери собі нашу довбанку, якою ото невід закидаємо, і пливи до свого Києва. Ми якось обійдемось без неї, треба буде, в сусідів позичимо, а тобі вона, може, життя врятує. Печеніги у воду не полізуть!..
— Други мої!.. — вигукнув радісно Векша.
Спорядило товариство Векшу в дальню путь. Припасу дали йому стільки, що ледве вблагав половину того харчу назад узяти, щоб не потопити завчасно довбанку.