Подякував Векша старому, присягнувся згадувати все життя, як отця рідного.
Хотів віддати йому ті монети грецькі, що в нього в пояску були зашиті, але пастух не взяв та ще й образився:
— Сховай, сховай їх, вони тобі ще знадобляться. А мені, коли хочеш якусь пам’ятку лишити по собі, давай-но отого ножаку, — вказав старий на меч, що висів, у Векші на пояску. — Злі люди на розбій таке видумали, а мені буде чим деревину розщепити, щоб вогнем себе в стужу зігріти. Тобі ж він тільки зашкодить.
Одчепив Векша меча, простягнув доброму болгаринові. Відтак уклонився в ноги й рушив у путь-дорогу.
НА ДНІПРО ПО РИБУ
Котить свої хвилі привільний Дунай широкою долиною. Як і на Дніпрі, тут верби, осокори, явори на березі поросли, левади, луки зелені обабіч ріки послалися. Немає тільки Дунаю в землі болгарській ні порогів загрозливих, ні берегів крутих, гористих. Схоче — в поле заверне, шмат землі відхопить, забажає — попід гаєм зеленим проляже, вербу рясну підмиє, на забавку з собою умкне.
Пливуть річкою човни, лодії, плоти — ліку їм немає. А ще більше перехожих-проїжджих на дорозі прибережній битій: і вдень і вночі кушпелить вона курявою від возів і худоби прогончої, і вдень і вночі не вщухає на ній гомін людський. І все то гомін зрозумілий, мовби рідний Векші.
Іде він, поспішає, землі під ногами не чує. Така вона легка йому, ця путь видається.
Кінчилися харчі, завернув у оселю придорожню поїсти щось купити. Замахала на нього руками, не взяла молодиця плати за хлібець-житнячок та ще й квасом напоїла, ягід у шапку насипала.
— Гріх великий, — каже, — за харч з подорожнього брати.
Надійде вечір, не хоче Векша людей тривожити, щоб ночувати пустили, під кущем виспиться, а розвидниться надворі — знову в путь.
Прийшов до Селіна. Город хоч і невеликий, зате гарний. Подався Векша одразу ж до причалу, думав, може, й справді гостей руських стріне. Суден багато там стоїть, а своїх жодного не побачив.
Почали думки невеселі Векшу облягати: як же йому тепер море пересягнути, до Дніпра дістатися? Може, подорожні які лучаться, за весляра до них би попросився. Та спробуй взнати, хто тут куди пливтиме. Заговорив би до кого із городян, так не відає, як і підступитися до них.
Потрапив, никаючи, на торжище. Людей там, як і на київському, — не пробитися. А скоморохів — наче комашні. Ходить Векша між рядами, до всього придивляється, прислухається. Аж глянь — у будочці, де хліб продається, чоловік позіхає, на покупців вижидаючи. Підійшов, сторгував маленький коровай. Потім зважився, запитав:
— Не скажеш, чоловіче добрий, де б роботу яку знайти?
— А ти он до того звернись, якщо мошви не боїшся, — показав на ошатного сивобородого діда, котрого обступив гурт простоволосих голодранців.
Векша став збоку, прислухався. Вони вимагали від старого якусь платню, він упирався. Найбільше напосідав на нього довготелесий рябий чоловік. Врешті дід ткнув їм щось, і гурт подався в пивницю навпроти.
Векша підійшов, зняв шапку, вклонився.
— Чого тобі? — запитав сердито старий, теліпнувши довгою, мов кінська грива, бородою.
— Може, робота яка у вас є?
Зміряв його дід поглядом.
— У лов на Дніпро-ріку згоден?
Подих перехопило Векші, слів не знаходилося.
— Іншої роботи немає, — одвернувся дід і хотів іти пріч.
— Піду, господарю, піду! — отямився Векша. — Чому ж не згоден?
— Любене! — гукнув дід до пивниці.
З дверей висунулась розпатлана голова. Це був той, що най-завзятіше вимагав плату.
— Ось, — ткнув пальцем на Векшу, — роботи шукає. Може, приймеш до себе? — і пішов геть.
Любен, уже добре підхмелений, набрав поважного вигляду і, втупившись у Векшу посоловілими очима, пробасив:
— Вершу від невода одрізняєш?
— Аякже. Рибалив удома.
— А вино пити також можеш?
Векша одразу склав ціну Любенові і відповів примовкою:
— П’ю мед і квас, а забачу пиво — теж не пройду мимо.
— Не про-о-йду… — протягнув Любен презирливо. — Так усякий дурень не пройде, коли підносять. А сам пиво поставити можеш?
— Ось усе, що маю, — вийняв Векша дві срібні монети, які в нього лишилися. — А ще добуду, то й про вас не забуду.
— Другарю ти мій! — скрикнув Любен, і де й поділась його пиха. — Та це ж на добре відро!..
Обійняв за плечі й потяг у пивницю.
— Наш другар новий! — гукнув до товариства. — Честь рибальську знає! — кинув на стіл монети.
— Гала! Гала!.. — загуділи веселі голоси. Потіснилися, звільнили місце для Векші.
Налили йому череп’яного ковшика — і пішла кругова. Ніхто й не поцікавився, хто він і звідки.
Коли Любен уже зовсім захмелів, Векша спитав у нього, чому це вони по рибу в Дніпро пливуть, хіба її в Дунаї-ріці немає.
— Чого там немає, є і в Дунаї. Та тільки в Дніпрі її більше, а рибалок менше…
Скінчивши тут, подалися по інших пивницях, дударя захопили дорогою. Виспівують, витанцьовують…
Прокинувся Векша від прохолоди вранішньої. Лежить він на піску біля причалу, кругом друзі вчорашні хропуть. Ні шапки на ньому, ні ходаків…
І досадно, й весело йому.
Човни поминули поросле очеретом гирло, випливли на морське чистоводдя і, нап’явши вітрила, попростували попід лівим берегом.
Все Любенове товариство розмістилося в одному великому човні, а маленьку довбанку із снастями прив’язали ззаду. Рибалки одразу вклалися досипати, лишивши свого ватага орудувати вітрилом. Векша ж ладен був і очей не сплющити до самого Дніпра.
Любен позіхав на весь рот, кривився з похмілля і все позирав на Векшу, мовби збирався й не наважувався йому щось сказати.
Врешті не витримав.
— Слухай, — подав йому повід, — подерж-бо ти ще трохи: руку мені щось у плечі ламає… Отак, отак правуй, все за передніми. Найбільше стережись, щоб до берега не прибило.
А сам ліг і захропів.
Векша швидко призвичаївся до норову вітрила. Його човен плив слідом за іншими суднами рівно, без вихилясів.
Море, мов безкрає синє поле, позолочене вранішнім промінням сонця, поволі набирало хвиль, вигиналось, ніби силкувалось підвестися й підкинути вгору білокрилі човни, щоб ті злетіли й ширяли над ним, як ото ширяють птиці-чайки.
"Яке ж бо гарне воно! — думав замріяно Векша. — І як би всім радісно по ньому плавалося, коли б не було на світі лихих людей, щоб ніхто ніколи не брав невільників, не приковував їх до весел…"