Доки дістався пагорба, то аж потом умився.
Тепер Векшу відділяло від печеніга всього кілька кроків. Он він простягся ниць над самим берегом і хоча, мабуть, нічого й не бачить у такій темряві, все ж пильно вдивляється в бік острова.
Кінь його вже напасся, лежить, спочиваючи, неподалік у траві.
Векша, попросивши в думці помочі в Перуна й пообіцявши скласти йому за це пожертву, весь напружився, затамував віддих.
Потім рвучко схопився на ноги, в один мент злетів на пагорб, і мов ціпом по снопу, з усього розмаху телепнув печеніга веслом.
Той навіть не скрикнув.
Важко дихаючи, натяг на себе манаття печенізьке. Нерухоме тіло пхнув у Дніпро.
Хто знає, чого вода нічна іноді бовкне? Рибина яка скинеться, корчага плавуча перевернеться, грудомаха землі підмита обірветься…
Відтак підхопив із землі кривий односічний меч, лук, тул із стрілами, наблизився до коня.
Наполоханий кінь схарапудився, відчувши на собі чужу руку, та Векша швидко його вкоськав, скочив у сідло, штовхнув під боки і майнув у темінь.
РІДНА ЗЕМЛЯ
Мовчазна, похмура ніч безмісячна в полі неозорому. Не розважить її суму глибокого ані вогник житла привітного, ані пісня молодецька, радістю чи тугою від серця людського одірвана. Сплять птахи непосидючі, голівки під крилечка теплі сховавши. Не мають трави-квіти високії. Всіх зморила за день довгий спека палючая, всіх заколисав ласкавий сон-дрімота.
Немає тільки спочинку порогам войовничим. День і ніч ведуть вони бій запеклий з ворогом своїм одвічним — Дніпром-Славутичем дужим, невгамовним. І що чорніша пітьма навколо залягає, то голосніше вони між собою перегукуються, лавами несхитними поле бою широке перегородивши.
Візьме Будило-поріг на плечі круті навал водяний, перекине його через себе, випростається, возвеличиться, загуде о всю міць свою богатирську:
— Го-го-го-го-гой, Ненасить-поріг, брат наш найстарший! Як-то день перебув, з Дніпром-Славутичем борючись? Чи не зломила вода шалена твоїх списів кам’яних гострих? Чи не пробила вона нагрудників твоїх гранітних?..
І затихне, прислухається.
— Гу-гу-гу-гу-гу-гу… — озветься грізно Ненасить-поріг. — А що мені вода шалена, бігуча?! Не борюся я з нею, лише бавлюся, списи кам’янії гострії від намулу прополіскую, нагрудники гранітнії від жару свого остуджую…
Полине простором навколишнім голос брата найстаршого. За-шелестять-захлюпочуть пороги меншії, словом упевненим брата найстаршого втішені, підбадьорені.
Притихне й Будило-поріг заспокоєний.
Та набридне йому, невгамовному, мовчанка довга. Знову подає свій голос до брата найстаршого:
— Го-го-го-го-гой, Ненасить-поріг, брат наш найстаршийі Щось давно я не чую іржання кінського, не помічаю племені скигливого печенізького. Чи не мор який, бува, його виморив? Чи не все воно в бою полягло?
— Гу-гу-гу-гу-гу-гу… — гримить-розкочується голос Ненасить-порога. — Немає мору на плем’я грабіжницьке, бродячеє. З калюжі болотної нап’ється — здоров’я не позбавиться. Не стане воно до бою почесного. Курява тільки здіймається за кіньми його полохливими, як загледить воно свого супротивника…
— Го-го-го-го-гой, Ненасить-поріг, брат наш найстарший! — не вщухає Будило-поріг невгамовний. — А не видно там хоч здалеку русів відважних, чи не мріють на обрії човни їхні легкокрилі? Бо вже надокучила мені битва ця безславная з водою нікчемною. Так хочеться вволю силою помірятися з русами хоробрими!..
— Гу-гу-гу-гу-гу… — стугонить-гуркоче Ненасить-поріг. — Не жадай ти бою передчасного з русами хоробрими, відважними, не відомі-бо сили сокритії, затаєні. Ще надивишся і навоюєшся, ще натішишся і насумуєшся. Віщуни тільки знають-відають, хто у битві навіки поляже…
Гомонять-гримотять пороги невсипущії, розважають мовою своєю, владною і величною, ніч похмуру в полі нескінченному.
Скаче Векша вздовж берега, до гриви коня припавши, поглядом гострим у темряву вдивляється. Кінь добрий попався, бистрий, як ластівка: ярок де трапиться — перескочить, річка блисне — вплав кинеться, на берег винесе.
Засвітліло на сході, хмари зачервонилися. Ось-ось і сонце визирне.
Попереду діброва засиніла. Чи не та-бо це діброва, де печеніги його схопили, в неволю продали? Вона, вона — зрадлива.
Спинив Векша коня, скочив у хащі, мов сарна сполохана. Розгорнув кущі, визирнув — чи ніхто не гониться? Ні, нікого не видно. Далі підкрався до річки — і на очі сльоза навернулася. Впізнав він берег знайомий, дарма що давно те минуло… А он і волок… Еге, самі недогарки валяються. Знову його спалили люті вороги землі Руської — печеніги.
Зачерпнув у долоні води прохолодної, що з рідного краю тече, напився досхочу, і мов сили та вода йому додала.
Напоїв і коня печенізького, пасти пустив. Потім уже й сам заглянув у шкіряні торби, що до сідла були прив’язані в печеніга.
Споряджала його, видно, добра жона: всього поклала вдосталь — сиру, конини сушеної, сім’я якогось смаженого.
Не осуди, прости, жоно чужая, що не повернеться до тебе муж, до діток отець!.. Втішався він, володар твій, користю неправдивою, серця не мавши до горя чужого. Що було Векші робити — не вбий гадюку, вона тебе вжалить…
Сонце вже зійшло, все вище й вище вгору підбивається, зайчика-ми-промінцями полохливими пурхає по листю зеленому, на світ ясний виманюючи.
"Чого, — подумав, — день довгий у глушині оцій марнувати? Піду помалу підгайком, дорогу на ніч видивлюсь".
Обігнув діброву, плазом на горбик виліз.
Поле порожнє в імлі прозорій тане. Птахи тільки над ним пролітають. Збоку Дніпро-Славутич виблискує, путь до отчини сріблом вистилає.
І пойняло молодика завзяття:
"А що мені, людині вільній, поля цього жахатися? Хоч і побачать печеніги, здаля за свого приймуть. Вбрання ж на мені їхнє".
Меч кривий о камінь вигострив, попруги на коні поправив і полинув, мов на крилах. Квіти, трави в стременах вінки йому в’ють, дух поля гарячий в обличчя, груди б’є…
Весь день без перепочинку мчав. Незчувся, як і вечір упав. Стриножив коня, пустив його вибирати собі корм до вподоби, сам улігся на постелі трав’яній.
Чи то ж рідні передчувають там, що він оце рветься, лине, мов птах, до них? Чи, може, вже й не сподіваються більше побачити його, вважають за мертвого? Де вони тепер, як живуть?..