Один з офіціантів підійшов до нього.
– Номер 10, леді зі Швеції.
– Так, мсьє.
– Знову? – прокричав мсьє Бук. – Ні, це неможливо. Я кажу, що це неможливо.
– Друже, ми повинні знати. Навіть якщо виявиться, що всі у цьому вагоні мали мотив убити Ретчетта, ми повинні знати. Дізнавшись усе, ми з'ясуємо, хто каже неправду.
– У мене голова йде обертом, – пробурчав мсьє Бук.
Ґрета Ольсон увійшла під пильним наглядом офіціанта. Вона гірко плакала.
Вона завалилася на стілець й гірко плакала у свій великий носовичок.
– Не засмучуйтеся, мадемуазель. Не засмучуйтеся. – Він поплескав її по плечу. – Лише декілька правдивих слів, і все. Ви були нянею, яка доглядала маленьку Дейзі Армстронг?
– Так, це правда, – розридалася нещасна жінка. – Вона була янголятком – маленьким милим довірливим янголятком. Вона так мало принесла любові – її забрав той жахливий жорстокий чоловік, і її матір, і інше дитя, яке навіть не побачило цей світ. Ви не розумієте, зовсім – якби ви були там – яка це була трагедія! Я хотіла вам розповісти сьогодні вранці. Але я боялася. Я була така щаслива, що той чоловік помер – більше він не скривдить жодної дитини. У мене немає слів…
Вона залилася слізьми з новою силою.
Пуаро ще раз поплескав її за плечі.
– Тепер я усе зрозумів, даю слово. Більше я не буду ставити вам запитання. Достатньо, що ви визнали правильність моїх слів.
Далі плачучи, Ґрета Ольсон піднялася й вискочила крізь двері. Виходячи, вона наштовхнулася на чоловіка, який заходив.
Це був камердинер Мастерман.
Він підійшов до Пуаро й почав говорити своїм звичним, беземоційним голосом.
– Сподіваюся, що я не потурбував вас, сер. Я подумав, що буде краще прийти сюди з власної волі та розповісти вам усю правду. Я був вістовим полковника Армстронга під час війни, потім його камердинером у Нью-Йорку. Боюся, що вранці я приховав це від вас. Це було неправильно, тому я вирішив прийти й чесно в усьому зізнатися. Гадаю, ви аж ніяк не підозрюєте Тоніо. Товариш Тоніо не скривдить навіть мухи. І я присягаюся, що він не виходив зі свого купе тієї ночі. Він цього не робив. Тоніо іноземець, але він приємний чоловік. Не такий, якими зображають усіх італійців.
Він зупинився.
Пуаро постійно дивився на нього. "Це все, що ви хотіли нам повідомити?"
– Так, сер.
Він відкланявся та вийшов з вагона-ресторану так само тихо, як і увійшов.
– Це, – сказав лікар Константин, – ще більш неймовірно, ніж у детективних романах, які я колись читав.
– Авжеж, – погодився мсьє Бук. – З дванадцяти пасажирів у вагоні, дев'ятеро зізналися у зв'язку з родиною Армстронгів. Хто наступний, хотів би я запитати?
– Я можу вам дати відповідь на запитання, — сказав Пуаро. – Ось іде наш американський детектив, містер Хардман.
– Він що, теж хоче зізнатися?
Ще до того, як Пуаро відповів, американець сів за стіл. Він мигцем окинув оком присутніх і спитав: "Що тут коїться? Наче якась божевільня."
Пуаро зиркнув на нього.
– Ви точно впевнені, містере Хардман, що не були садівником у будинку Армстронгів?
– У них не було саду, – випалив Хардман.
– А дворецьким?
– Для такої роботи у мене немає гарних манер. Ні, я не мав ніякого зв'язку із сім'єю Армстронгів – проте починаю вірити, що у цьому вагоні я такий єдиний! Ви можете в це повірити? Можете повірити?
– Це доволі дивно, – повільно сказав Пуаро.
– Навіть смішно, – вирвалося в мсьє Бука.
– У вас є якісь думки щодо цього злочину? – поцікавився Пуаро.
– Ні, сер. І це мене тривожить. Вони не можуть бути усі причетні – проте один із них точно винен. Як ви усе це дізналися? Хотілось би знати.
– Здогадався.
– Тоді, повірте, вам це дуже добре вдається. Ви справді хороший детектив.
Містер Хардман повернувся й захоплено глянув на свого колегу.
– Вибачте, – сказав він, – жодна людина, крім вас, цього не зробила б. Висловлюю вам свою пошану.
– Ви такий галантний, містере Хардман.
– Та ні. Ви розв'язали цю проблему.
– Не зовсім, – сказав Пуаро. – Розв'язок неповний. Чи можемо ми з упевненістю сказати, хто вбив Ретчетта?
– Мене можна виключити, – сказав Хардман. – Нічого не можу сказати. Я просто в захваті. А що з іншими двома, щодо яких ви не здогадалися? Стара американка та покоївки княгині? Гадаю, ми теж можемо зауважити, що вони невинні?
– Якщо не виявиться, – посміхнувся Пуаро, – що вони, скажімо, кухарка та домогосподарка в будинку Армстронгів?
– Насправді, мене вже нічого не здивує, – сказав містер Хардман. – Божевільня, ось чим є ця справа – божевільнею!
– Друже, не може бути стільки збігів, – сказав мсьє Бук. – Вони не можуть бути з цим пов'язані.
Пуаро глянув на нього. "Ви не розумієте", – сказав він. "Нічого не розумієте. Скажіть, ви знаєте, хто убив Ретчетта?"
– А ви? – поцікавився мсьє Бук.
Пуаро ствердно кивнув. "Певною мірою так. Це так очевидно, а ви не помічаєте." Він поглянув на Хардмана й запитав: "А ви?"
Детектив похитав головою й вирячився на Пуаро. "Я не знаю, хто з них це скоїв."
Пуаро затих на хвилину й промовив.
– Якщо ваша ласка, містере Хардман, покличте усіх сюди. У мене є два рішення цієї справи і я хочу викласти їх обидва на ваш розсуд.
9. Пуаро пропонує два рішення
Усі пасажири втиснулися у вагон-ресторан та зайняли місця. Усі вони були певною мірою збуджені, неначе в очікуванні чийогось арешту. Шведка й надалі рюмсала, а місіс Хаббард намагалася її заспокоїти.
– Намагайтеся тримати себе в руках, дорога. Все буде гаразд. Не варто так себе картати. Один із нас є убивцею, проте ми знаємо, що це не ви. Лише божевільний міг би подумати про таке. Сидіть тут, я стоятиму поряд – і ні за що не турбуйтесь. – Її голос стих, як тільки Пуаро здійнявся на ноги.
Провідник вагона стояв у дверях. "Не заперечуєте, якщо я буду стояти, мсьє?"
– Аж ніяк, Мішель.
Пуаро почав говорити.
– Шановні присутні! Ми зібралися тут, щоб зрозуміти причини смерті Семюеля Едварда Ретчетта – більше знаного як Касетті. Є два рішення цієї справи. Я викладу перед вами обидва, а потім запитаю мсьє Бука та лікаря Константина, яке з них є правильним.
Ви усі знаєте факти цієї справи. Містер Ретчетт був знайдений зарізаним сьогодні вранці. Востаннє було відомо, що він живий в 12:37 минулої ночі, коли він відповів провіднику крізь двері. Годинник у кишені його піжами був розбитий, а стрілки зупинилися на чверть на другу. Лікар Константин, який оглядав тіло, встановив, що час смерті був між дванадцятою та другою годинами. За півгодини після опівночі, як ви знаєте, потяг потрапив у заметіль. Після цього покинути поїзд було неможливо.