– Чом би й ні – вашої вини в тому не було.
– Була вина чи не була – але який резонанс! Там далеко, містере Пуаро, у мене була хороша, добре оплачувана посада. Я не хотіла цим усім ризикувати.
– Мені, мадемуазель, краще судити, ніж вам.
Вона знизала плечима.
– Наприклад, ви не могли мені допомогти в ідентифікації?
– Про що це ви?
– Чи таке можливо, що ви не впізнали графиню Андреній, молодшу сестру місіс Армстронг, яку ви навчали в Нью-Йорку?
– Графиню Андреній? Ні, – вона закивала головою. – Це може здатися дивним для вас, але справді я її не впізнала. Коли я її знала, вона була не така доросла. Це було більше трьох років тому. Правда, що графиня нагадувала мені когось, це мене бентежило. Вона виглядає зовсім інакше – я б ніколи не знайшла подібності з тією американською школяркою. Одного разу, коли я заходила у вагон-ресторан, поглянула на її одяг, а не на обличчя. – Вона всміхнулася. – Жінки таке можуть! Потім я поринула у власні клопоти.
– Ви так і не розповісте мені свій секрет, мадемуазель?
Голос Пуаро звучав дуже переконливо.
Вона стишено відповіла: "Я не можу, не можу."
І раптом вона опустила лице додолу до протягнутих рук і заридала в усю міць.
Полковник підскочив і незграбно став позаду неї.
– Я… подивіться сюди…
Він зупинився і люто поглянув на Пуаро.
– Я переламаю кожну кістку вашого нікчемного тіла, ви, брудний нікчема.
– Мсьє, – запротестував мсьє Бук.
Арбетнот повернувся до дівчини. "Мері, заради всього святого…"
Вона відсахнулася. "Нічого. Я в нормі. Більше вам нічого від мене не потрібно, мсьє Пуаро? Якщо так, то ви знаєте, де мене знайти. О, що я з собою наробила!" – з цими словами вона вискочила з вагона-ресторану.
Арбетнот, перед тим, як піти за нею, кинув оком на Пуаро.
– Міс Дебенхем до цієї справи не має ніякого відношення, ви мене чули? Якщо хтось її потурбує, буде мати справу зі мною. – Широким кроком він вийшов з вагона.
– Приємно бачити розлюченого англійця, – сказав Пуаро. – Вони такі кумедні. Коли їх переповнюють емоції, вони не можуть стримати слів.
Але мсьє Букові було не до емоційності англійців. Його переповнювало захоплення своїм товаришем.
– Друже, ви дивовижні! – прокричав він. – Ще одне правильне припущення.
– Неймовірно, як ви до такого додумуєтеся, – захоплено сказав лікар Константин.
– Насправді, я тут ні до чого. Це не припущення. Графиня Андреній практично сказала мені.
– Як?
– Пам'ятаєте, я питав за гувернантку чи секретарку. Я подумав. Якщо Мері Дебенхем була якось пов'язана з тією справою, вона мала б бути там приблизно на тій же посаді.
– Так, але графиня Андреній казала про зовсім іншу особу.
– Саме так. Висока жінка середнього віку – повна протилежність Мері Дебенхем, щоб ніхто не впізнав. Проте їй потрібно було швидко вигадати якесь ім'я, у неї почали несвідомо з'являтися певні асоціації. Пам'ятаєте, вона назвала ім'я міс Фрібоді.
– Так.
– Друже, ви мали б знати, що в Лондоні є магазин, який називається Дебенхем і Фрібоді. Коли прізвище Дебенхем виринуло в її голові, графиня мусила підібрати якесь інше, і перше, що їй прийшло на думку, це Фрібоді. Я негайно ж здогадався.
– Ще одна брехня. Нащо вона це зробила?
– Можливо, вірність. Проте це ускладнює справи.
– Святі небеса! – несамовито промовив мсьє Бук. – Невже всі в цьому потязі кажуть неправду?
– А це те, – сказав Пуаро, – що нам потрібно дізнатися.
8. Подальші цікаві відкриття
– Тепер уже нічого мене не здивує, – сказав мсьє Бук.
– Нічого! Навіть якщо усі пасажири у потязі пов'язані із сім'єю Армстронгів, я цьому зовсім не здивуюся.
– Доволі прониклива думка, – відповів Пуаро. – Давайте поглянемо, що на це скаже ваш головний підозрюваний, італієць.
– Ще одна з ваших геніальних здогадок?
– Саме так.
– Це насправді дуже дивний випадок, – зауважив лікар Константин.
– Ні, один зі звичайних.
Мсьє Бук іронічно сплеснув руками. "Якщо це ви називаєте звичайним, мій друже…". Він раптом затих.
У цей час Пуаро казав одному з офіціантів покликати Антоніо Фоскареллі.
Кремезний італієць виглядав дуже обережним, коли увійшов. Він нервово поглядав з боку в бік, наче загнана тварина.
– Чого вам треба! – сказав він. – Мені більше нічого вам сказати, нічого – ви почули? Заради Бога… – Він ударив кулаком по столу.
– Так, ви маєте дещо нам розповісти, – сказав Пуаро. – Правду!
– Правду? – Він скоса поглянув на детектива. Впевненість і спокій зникли з його обличчя.
– Саме так. Я й так усе знаю, проте у ваших інтересах усе розповісти.
– Ви говорите, як американська поліція. "Говори правду, – ось що вони кажуть, – говори правду".
– Ага! Тобто у вас був досвід розмови з поліцією Нью-Йорка?
– Ні, ні, ніколи. Вони нічого не могли знайти проти мене – їм забракло доказів.
Пуаро тихо сказав: "Це справа Армстронгів, так? Ви були водієм?"
Його очі зустрілися з очима італійця. Він виглядав, наче розірвана повітряна кулька.
– Якщо ви знаєте – тоді чому запитуєте?
– Чому ви збрехали сьогодні вранці?
– Ділові обставини. Зрештою, я не довіряю югославській поліції. Вони не люблять італійців. Мене одразу б засудили.
– Можливо вас засудили б за те, що ви насправді скоїли?
– Ні, я не маю ніякого відношення до тієї справи минулої ночі. Я не виходив з купе. Той англієць, він підтвердить. Не знаю, хто убив ту свиню Ретчетта. У вас немає проти мене ніяких доказів.
Пуаро щось написав на клаптику паперу. Він поглянув і стишено мовив: "Дуже добре. Можете йти."
Фоскареллі на хвильку затримався. "Ви усвідомлюєте, що це не я? Я не маю до цього жодного стосунку!"
– Я сказав, що ви можете йти.
– Це змова. Ви хочете мене підставити? Все через цю свиню, яка повинна була піти на електричний стілець! Ганьба, що його визнали невинним. Якби це сталося зі мною, якби мене заарештували…
– Але це не були ви. Ви ніяк не пов'язані з викраденням дитини.
– Про що це ви? А, про дівчинку – вона була втіхою всього будинку. Вона називала мене Тоніо. Вона сідала в машину й трималася за кермо. Уся сім'я її обожнювала! Яка вона була гарненька!
Його голос став м'якіший, і з очей ринули сльози. Різко здійнявшись на ноги, він вибіг з вагона-ресторану.
– П'єтро, – сказав Пуаро.