Місіс Хаббард витерлася хустинкою. "Справді? Ой, я вже почуваюся краще. Але ж вагон повний, хіба що якийсь джентльмен…"
Далі продовжив мсьє Бук.
– Ваш багаж, мадам, буде перенесений у наступний вагон. Ми вас розташуємо у вагоні, який був причеплений у Белграді.
– О, це чудово. Я не надто нервова жінка, але спати в купе поблизу небіжчика! – Вона затремтіла. – Від такого можна збожеволіти.
– Мішель, – звелів мсьє Бук. – Перенеси цей багаж у вільне купе вагона Афіни – Париж.
– Так, мсьє. У яке саме – номер 3?
– Ні, – сказав Пуаро до того, як його друг відповів. – Думаю, що для мадам було б краще взяти інший номер. Наприклад, 12.
– Добре, мсьє.
Провідник ухопив багаж. Місіс Хаббард із вдячністю повернулася до Пуаро.
– Це було дуже мило з вашого боку. Для мене це дуже важливо.
– Добре. Ми підійдемо до вас і поглянемо, чи комфортно ви розташувалися.
Троє чоловіків провели місіс Хаббард до її нового місця розташування. Оглянувши, вона зауважила: "Чудово".
– Вам подобається? Воно таке ж, як і було у вас.
– Справді, лише тут вигляд у іншу сторону. Хоч це й не важливо, ці вагони причіплюються в один бік або інший. Я казала своїй доньці: "Хочу лежати в напрямку руху потяга", на що вона відповіла: "Мамо, це ж не дуже добре для тебе, ти ляжеш спати в один бік, а прокинешся у інший!" І вона була права. Минулої ночі ми приїхали у Белград в один бік, а відправилися в інший.
– В усякому разі, мадам, ви тепер усім задоволені?
– Загалом, не дуже. Як бачите, поїзд застряг у снігу і ніхто нічого не робить, а мій човен відбуває післязавтра.
– Мадам, – сказав мсьє Бук. – Ми всі заручники цієї ситуації – кожен із нас.
– Так, це правда, – погодилася місіс Хаббард. – Але через купе жодного іншого пасажира посеред ночі не проходив убивця.
– Саме це й турбує мене, мадам, – сказав Пуаро, – як той чоловік міг потрапити до вашого купе, якщо двері були зачинені. Ви певні, що вони були замкнені?
– Ну, леді зі Швеції смикнула за них перед моїми очима.
– Давайте відтворимо невелику сценку. Ви лежали на ліжку і не могли цього бачити, так?
– Ні, через свою сумочку. О! Мені необхідна нова сумочка. Від погляду на цю у мене стискається живіт.
Пуаро підняв сумочку й повісив її на ручку між купейних дверей.
– Справді, я бачу, – сказав він. – Засув знаходиться знизу й сумочка затуляє його. Ви не могли бачити з того місця, де ви лежали, замкнені двері чи ні.
– Саме це я вам і казала!
– І шведська леді, міс Ольсон, стояла між вами та дверима. Вона смикнула й сказала, що двері замкнені.
– Саме так.
– Напевно, вона зробила якусь помилку. Розумієте, про що я кажу. – Пуаро виглядав занепокоєним. – Засув – це ось така металева річ. Коли вона повернута вправо – двері замкнені, коли вліво – відчинені. Можливо, вона просто штовхнула двері, які були замкнені з іншого боку та вирішила, що вони зачинені і з вашого боку.
– Думаю, це було не надто розумне рішення.
– Мадам, найчемніші, найгалантніше люди не завжди роблять дуже розумні вчинки.
– Слушна думка.
– До речі, ви цим же шляхом і прибули в Смірну?
– Ні, я прибула морем до Стамбула і друг моєї доньки, містер Джонсон(прекрасний молодик, сподіваюся, ви його знаєте) зустрів мене і показав усе навколо Стамбула. Чесно кажучи, це місто мене розчарувало – усе навпаки. Усі ці мечеті, якісь речі, одягнуті поверх взуття – куди я потрапила?
– Ви сказали, що містер Джонсон вас зустрів?
– Так, він показав мені паром із Франції до Смірни, а чоловік моєї доньки чекав мене на причалі. Що він скаже, коли дізнається про усе це! Моя донька казала, що це найбезпечніший, найлегший шлях. "Сідаєш у купе, – казала вона, – і виходиш у Парижі, де тебе зустріне Американський Експрес". Ой, лишенько, що мені робити? Як мені їх повідомити про свою відсутність? Я ж не можу цього зробити. Це так жахливо…
Місіс Хаббард знову залилася слізьми.
Пуаро, який і так не міг всидіти на місці, вирішив скористатися можливістю.
– У вас шок, мадам. Я передам, щоб офіціант із ресторану приніс вам чай і бісквіт.
– Не знаю, чи хочу я чай. – крізь сльози промовила місіс Хаббард. – Це більше англійська звичка.
– Тоді кави. Якщо необхідно щось інше…
– Цей коньяк дещо розвеселив мене, тому я краще вип'ю кави.
– Чудово. Це додасть вам сил.
– Як гарно ви висловилися.
– Проте, спершу, мадам, одна дрібничка. Дозвольте, я огляну ваш багаж?
– Що?
– Ми хочемо оглянути багаж усіх пасажирів. Не хочу нагадувати вам про неприємну знахідку у вашій сумочці, але це може щось нам дасть.
– Будь ласка! Більше я таких сюрпризів не витримаю.
Огляд тривав недовго. Місіс Хаббард подорожувала з мінімумом багажу – коробка для капелюха, дешеве плаття та гарна дорожня сумка. Усі три речі були звичайними, тому процедура тривала лише декілька хвилин, більшу частину з яких місіс Хаббард показувала фото "своєї доньки" та двох дітлахів – "дітей моєї доньки. Хіба вони не милі?"
15. Огляд багажу пасажирів
Із вдячністю та запевненням, що він звелить принести місіс Хаббард чашку кави, Пуаро вийшов з купе зі своїми двома товаришами.
– Отже, ми вже розпочали огляд, я розумію, – підмітив мсьє Бук. – До кого навідаємося тепер?
– Думаю, що буде найпростіше рухатися вздовж вагона, купе за купе. Це значить, що нам потрібно розпочати з номера 16 – містера Хардмана.
Містер Хардман, який сидів і курив, привітно запросив їх до себе.
– Проходьте, джентльмени. Якщо це фізично можливо – вечірку тут аж ніяк не проведеш.
Мсьє Бук пояснив мету візиту, і детектив з розумінням кивнув головою.
– Добре. Чесно кажучи, не знаю, чому ви не розпочали цю процедуру раніше. Ось мої ключі, джентльмени, якщо хочете оглянути кишені – будь ласка. Дістати свої валізи?
– Провідник сам це зробить. Мішель!
Увесь вміст багажу Хардмана було оглянуто. Зокрема, там була чимала пляшка лікеру. Хардман усміхнувся.
– На кордоні не надто ретельно оглядають багаж – особливо якщо "допомогти". Я трішки "постарався" – і на турецькому кордоні жодних проблем не було.
– А у Парижі?
– До того часу, як я прибуду в Париж, – посміхнувся він, – увесь вміст цієї пляшки буде не більше ніж пляшка шампуню.
– Бачу, ви не є прихильником Сухого закону, містере Хардман, – з посмішкою сказав мсьє Бук.