– Все це якась фантастика! – заволав мсьє Бук.
– Саме так. Це абсурдно, неймовірно, неможливо. Я сказав собі так само. Але друже, так воно і є! Це підтверджується фактами.
– Це божевілля!
– Справді? Це дивно, друже, проте іноді мене переслідує відчуття, що розгадка надзвичайно проста. Хоча це лише одна з моїх "маленьких ідей".
– Два убивці, – ридав мсьє Бук, – у Східному Експресі. Він не знав, що й вдіяти.
– Проте давайте зробимо нашу фантастику ще більш фантастичною, – запропонував Пуаро. – Минулої ночі в потязі було двоє дивних незнайомців. Це провідник вагона, який повністю підходить під опис, наданий містером Хардманом та якого бачила Хільдегарда Шмідт. Також була жінка в багряному кімоно – висока худа жінка, яку бачили П'єр Мішель, міс Дебенхем, містер МакКвінн і я(також можна сказати, що її запах відчув полковник Арбетнот). Вона теж кудись розчинилася. Була це та ж сама, що й провідник? Чи це дві різні особи? Де вони, ці двоє? І де, між іншим, форма провідника та багряне кімоно?
– Про це ми можемо дізнатися, – жваво сказав мсьє Бук. – Ми маємо обшукати багаж усіх пасажирів. Впевнений, там щось повинно бути.
Пуаро підвівся з місця. "У мене є певне передбачення".
– Ви знаєте, де є кімоно та уніформа?
– Думаю, що так.
– І де ж?
– Ви знайдете багряне кімоно у багажі когось із чоловіків, а форму провідника – в багажі Хільдегарди Шмідт.
– Хільдегарди Шмідт? Ви вважаєте, що…
– Це не те, про що ви думаєте. Я це розглядаю так: ящо Хільдегарда Шмідт винна, форми ми напевне не знайдемо в її багажі. Проте якщо вона невинна, вона точно буде там.
– Але як… – розпочав мсьє Бук і раптом зупинився. – Що це за шум? Таке враження, наче сюди мчиться локомотив.
Шум наростав. Він складався з жіночого схлипування та криків. Відкрилися двері у вагон-ресторан. Увірвалася місіс Хаббард.
– Це так жахливо! – вона плакала. – Так жаливо! У моїй сумочці. Моїй сумочці! Величезний ніж – увесь в крові.
І, похилившись уперед, вона зомліла та впала на плечі мсьє Бука.
14. Огляд знаряддя вбивства
Зі значною енергією та мужністю мсьє Бук взяв її з собою та посадив за стіл. Лікар Константин покликав одного з офіціантів.
– Тримайте так її голову, – сказав він. – Коли опритомніє, дайте трохи коньяку. Зрозуміло?
Після цього він поспішив за іншими двома. Його особливо цікавив злочин, а не непритомні жінки середнього віку.
Можливо, що місіс Хаббард опритомніла дещо раніше через його поради, а може й ні. Проте вже за декілька хвилин вона сиділа, сьорбала коньяк і балакала.
– Я не можу вам пояснити, наскільки це було жахливо! Не думаю, що хоча б хтось у цьому потязі пережив таке, що й я. Я була дуже, дуже вразливою дитиною. Лише вигляд крові і – ох! Починаю непритомніти, як тільки думаю про це.
Офіціант підніс ще склянку. "Ще трохи, мадам?"
– Думаєте, мені стане краще? Я все життя була непитущою. Ніколи не торкалася до духів у вині. Уся моя сім'я така. Хоча, якщо в медичних цілях…
Вона ще трохи ковтнула.
Тим часом Пуаро та мсьє Бук, який супроводжував лікар Константин, поспішно вийшли із вагона-ресторану та попрямували коридором до стамбульського вагона до купе місіс Хаббард.
Здавалося, що кожен пасажир у вагоні виглянув у коридор. Провідник, зовсім виснажений, намагався всіх угомонити.
– Тут немає на що витріщатися, – сказав він, і повторив цю фразу декількома мовами.
– Дозвольте, будь ласка, пройти, – звелів мсьє Бук.
Втягнувши свій живіт і протиснувшись крізь пасажирів, він увійшов у купе, Пуаро прослідував за ним.
– Як добре, що ви прийшли, мсьє, – з полегшенням зітхнув провідник. – Кожен хотів сюди увійти. Ця американка, вона так кричала, жах, я подумав, що її вбили. Я побіг, а вона кричала, неначе божевільна, вона казала, що має вам щось принести, далі продовжила надривати свій голос і розповідала всім, повз кого проходила, що трапилося.
І зробивши жест рукою, він додав: "Воно тут, мсьє. Я нічого не чіпав".
Натиснувши на ручку дверей, вони увійшли у купе, де лежала велика дамська сумочка. На підлозі, куди він потрапив із рук місіс Хаббард, лежав прямий кинджал – дешева річ, обрамлений у східному стилі, з рельєфною рукояткою та конусоподібним лезом. Лезо було вкрите плямами та виглядало доволі брудним.
Пуаро делікатно підняв його.
– Так, – пробурмотів він. – У цьому немає сумнівів. Це і є наше незнайдене знаряддя вбивства, так, лікарю?
Доктор оглянув кинджал.
– Не будьте такими обережними, – зауважив Пуаро. – На ньому немає жодних відбитків пальців, окрім місіс Хаббард. – Огляд лікаря тривав недовго.
– Благаю вас, не кажіть цього! – зі здивуванням промовив він.
– Тепер ми маємо масу збігів. Двоє людей вирішили убити Ретчетта минулої ночі. Надзвичайно добре, що вони обрали той же вид зброї.
– Проте цей збіг виглядає не надто переконливим, – підмітив лікар. – Тисячі таких східних ножів продаються на базарах Константинополя.
– Ви втішили мене, хоч і на трішечки, – відповів Пуаро.
Він із зацікавленням поглянув на двері попереду, потім, посунувши сумочку, смикнув за ручку. Вона була замкнена. Футом вище ручки знаходився засув. Пуаро повернув його та спробував знову, але нічого не відбулося.
– Ви замкнули ці двері з іншого боку, пам'ятаєте? – сказав лікар.
– А й справді, – неуважно відповів Пуаро. Він думав про зовсім інше.
– Що з вами? – запитав мсьє Бук. – Що вас не задовільняє?
Пуаро кинув на нього різкий погляд.
– З чого це ви взяли? Ні, зовсім ні. Загалом, це дрібниця.
Провідник увійшов у вагон. "Сюди повертається американська леді".
Лікар Константин виглядав, наче завинив перед нею. Це було пов'язано з минулим докором. Проте місіс Хаббард ніяк не відреагувала. Вона була зосереджена на іншій справі.
– Я вам хочу щось сказати, – глибоко дихаючи, сказала вона. – Я не збираюся більше знаходитися в цьому купе! Я не буду тут спати навіть за мільйон доларів.
– Але, мадам…
– Я знаю, що ви хочете мені сказати, але я не поступлюся! Зрештою, я буду сидіти всю ніч у коридорі. – Вона почала ридати. – Ой, якби моя донька знала, якби вона мене бачила, чому…
Пуаро її перебив.
– Ви не розумієте, мадам. Ваше бажання цілком зрозуміле. Ваш багаж буде перенесено у інше купе.