– Еге ж, – відповів Хардман. – Мене цей Сухий закон ніколи не зупиняв.
– Ха! – Містер Бук усміхнувся. – Підпільні таверни. – Він вимовив ці слова повільно, смакуючи кожну літеру. – Ваші американські слова такі чудернацькі.
– Щодо мене, я б хотів відвідати Америку, – зауважив Пуаро.
– Ви б почерпнули чимало нових методів там, – відповів Хардман. – Європейські дещо застаріли. Потрібно прокидатися.
– Так, Америка – країна прогресу. – погодився Пуаро. – За це я й полюбляю американців. Я дещо старомодний, але, мені здається, що американські жінки дещо менш чарівні, аніж мої співвітчизниці. Французькі чи бельгійські дами, такі прекрасні – до них навіть лячно торкатися.
Хардман відвернувся на мить і поглянув у вікно.
– Можливо, ви й праві, містере Пуаро, – запевнив він. – Але я гадаю, що кожна нація любить своїх жінок найдужче. – Він примружив очі від сліпучо-білого снігу.
– Сліпить, бачите? – підмітив він. – Знаєте, джентльмени, ця справа починає мене нервувати. Це вбивство, цей сніг. І ніхто нічого не робить. Лише марнуємо час. Я б краще чимось зайнявся.
– Справжня американська натура, – з посмішкою відповів Пуаро.
Провідник поклав багаж на місце й вони рушили у наступне купе. Полковник Арбетнот сидів у кутку, покурюючи трубку й читаючи журнал.
Пуаро пояснив ціль свого візиту. Полковник аж ніяк не заперечував. У нього було двоє важких шкіряних саквояжів.
– Решта моїх речей попливла морем, – пояснив він.
Як і личить військовому, усі речі були дбайливо складені. Огляд багажу зайняв лише декілька хвилин. Пуаро звернув увагу на пакунок із йоржиками для трубки.
– Ви завжди використовуєте їх лише однієї марки? – запитав він. – Зазвичай так.
– Зрозуміло, – кивнув Пуаро. Ці йоржики були точнісінько такі самі, що він знайшов на підлозі у купе мерця. При виході з купе цю ж фразу промовив лікар Константин.
– І все одно, – заспокоїв його Пуаро, – мені важко у це повірити. Це не схоже зовсім на нього. Мене це аж ніяк не переконує.
Двері в наступне купе були зачинені. У ньому розташовувалася княгиня Драгомирова. Вони смикнули за ручки і голос княгині відповів: "Заходьте".
Мсьє Бук делікатно пояснив причину візиту, на що жабоподібне лице княгині ніяк не відреагувало.
– Якщо це необхідно, месьє, – сказала вона у відповідь, – тоді залюбки. Ключі у моєї покоївки. Зараз вона підійде.
– Чи завжди ваша покоївка тримає в себе ключі? – поцікавився Пуаро.
– Авжеж, мсьє.
– І минулої ночі на кордоні ніхто з митників не вимагав у вас показати багаж?
Стара леді знизала плечима. "Таке трапляється дуже рідко. В усякому випадку, провідник би її покликав".
– Ви їй повністю довіряєте, мадам?
– Я уже вам відповіла на це питання, – різко відповіла вона. – Я не наймаю людей, яким не можу довіряти.
– Авжеж, – задумливо відповів Пуаро. Довіра – те, що необхідно в нинішній час. Думаю, краще мати одну покоївку, якій ти довіряєш, аніж декілька молодих вишуканих парижанок.
Її прекрасні темні очі окинули його різким поглядом. "Що ви маєте на увазі, містере Пуаро?"
– Я? Нічого, мадам.
– Але все ж таки. Ви вважаєте, що мені потрібно найняти парижанку для догляду свого одягу?
– Це було б звичніше. – Вона похитала головою. – Шмідт віддана мені. – Її голос забринів. – Відданість – безцінна риса.
Німкеня прибула з ключами. Княгиня говорила до неї своєю рідною мовою та звеліла відчинити валізи й допомогти джентльменам у їхніх пошуках. Сама ж вона вийшла у коридор поглянути на сніг. Пуаро вийшов разом з нею, залишивши обшук на мсьє Бука.
Вона окинула його веселою гримасою.
– Що, мсьє, не хочете бачити, що у мене в валізах?
– Мадам, це лише формальність, – відповів він.
– Ви впевнені?
– У вашому випадку – так.
– Але ж я знала й любила Соню Армстронг. Чому ви так думаєте? Думаєте, що я не змогла б забруднити свої руки вбивством цього негідника Касетті? Зрештою, ви праві.
Вона замовкла на хвилину-дві. Потім продовжила.
– Знаєте, що б я зробила з такими людьми, як він? Я б краще покликала своїх слуг і звеліла: "Відшмагайте його до смерті й викиньте, як непотріб". Так робили в ті часи, коли я була молода, мсьє.
Пуаро нічого не говорив, лише уважно слухав. Вона раптово поглянула на нього.
– Ви нічого не кажете, містере Пуаро. Це свідчить про те, що ви замислилися, так?
Він поглянув на неї із цікавістю. "Я думаю про те, що ваша сила у волі, а не у руках".
Вона опустила свій погляд на свої тонкі, одягнені в чорну вуаль руки, увішані перстенцями.
– Це справді так. – Промовила вона. – У мене вже немає сил. Не знаю, радіти мені з цього чи ні.
Вона повернулася й попрямувала в своє купе, де покоївка вже складала речі назад у валізи. Коротким жестом вона зупинила вибачення від мсьє Бука.
– Вам немає за що вибачатися, мсьє, – сказала вона. – Трапилося вбивство. Є деякі процедури, яких необхідно дотриматися. Ось і все.
– Ви дуже люб'язні, мадам.
Двері до наступних двох купе були зачинені. Мсьє Бук похитав головою.
– Дідько! – сказав він. – Це буде непросто. У них дипломатичний паспорт. Їхній багаж не можна чіпати.
– Для митниці так. Але не для розслідування вбивства.
– Знаю. Але ми ж не бажаємо проблем.
– Не турбуйтеся, друже. Граф і графиня поставляться з розумінням. Бачили, як себе вела княгиня Драгомирова.
– Велична дама. Вони обоє в схожій ситуації, проте граф має більш люту вдачу. Він не був у захваті, коли ви почали допитувати його дружину. А це роздратує його ще більше. Гадаю, нам варто оминути їх. Все ж таки, вони абсолютно жодним чином не пов'язані з цією справою. Для чого мені накликати на себе додаткові клопоти?
– А я з вами не погоджуся, – відповів Пуаро. – Гадаю, що граф Андреній буде поміркованим. Врешті-решт, давайте спробуємо.
І ще до того, як мсьє Бук почав відповідати, постукав у купе номер 13. Голос зсередини промовив: "Заходьте!"
Граф сидів у кутку поблизу дверей і читав газету. Графиня сиділа, підібгавши ноги, поблизу вікна. Вона мала вигляд, неначе спала.
– Вибачте, графе, – розпочав Пуаро, – пробачте за наше вторгнення. Ми зараз проводимо огляд усього багажу в потязі. Переважно – це проста формальність, яка повинна бути дотримана. Мсьє Бук гадає, що ви, подорожуючи з дипломатичним паспортом, маєте повне право відмовитися від цієї процедури.