— Двоє з цих людей померли, як пішли на пенсію,— сказав він.— А один виїхав за кордон. Я знаю напевне.
Він витяг з нагрудної кишені авторучку і викреслив три прізвища. Тоді віддав список відвідувачеві.
Єнсен швидко перебіг його очима. Проти кожного прізвища стояв рік народження і ще якісь примітки, наприклад: "Пішов на пенсію достроково" або "Пішов за власним бажанням". Він обережно згорнув список і сховав до кишені.
Наостанці вони ще перемовилися з директором кількома фразами.
— Дозвольте спитати, чому ви так цікавитеся тими дипломами?
— Це службове доручення, яке я не вповноважений обговорювати.
— Може, котрийсь із наших дипломів попав у негідні руки?
— Не думаю.
У ліфті з Єнсеном спускалося ще двоє чоловіків. Обидва були дуже молоді, обидва курили й розмовляли про погоду. Якимось нервовим, уриваним жаргоном — наче якоюсь зашифрованою мовою. Невтаємниченій людині було важко їх зрозуміти.
Коли ліфт порівнявся з вісімнадцятим поверхом, до нього зайшов шеф. Він неуважно кивнув головою і повернувся до стіни. Обидва журналісти погасили цигарки і скинули кашкети.
— Аж дивно, весна й сніг,— сказав один пошепки.
— Мені так шкода бідних квіточок,— озвався шеф глибоким, приємним голосом.
Але не глянув на того, до кого звертався. Стояв і далі, обернувшись до алюмінієвої стіни кабіни. Більше дорогою розмов не було.
У вестибюлі Єнсен зателефонував до лабораторії.
— Ну що?
— Ви мали слушність. На папері видко слід позолоти. У клеї під літерами. Дивно, що ми досі цього не помітили.
— Ви так гадаєте? [48]
15
— З'ясуйте адресу цього чоловіка. Негайно. Начальник патруля клацнув закаблуками й пішов. Комісар Єнсен узявся вивчати список, що лежав перед
ним на столі. Він висунув шухляду, дістав лінійку й рівненько перекреслив троє прізвищ. Тоді перенумерував решту, від першого до дев'ятого, позирнув на годинника й чітко вивів зверху: "Четвер, 16 год. 25 хв.".
Потім вийняв із шухляди чистого нотатника, розгорнув його на першій сторінці й написав: "Номер 1. Колишній завідувач відділу передплати, 48 років, одружений, пішов на пенсію достроково через хворобу".
За дві хвилини повернувся начальник патруля з адресою. Єнсея переписав її, згорнув нотатник, сховав його у спідню кишеню й підвівся.
— Добудьте відомості про решту,— мовив він.— Приготуйте їх до мого повернення.
Він поминув центр міста з установами й крамницями, проїхав повз Палац профспілок і разом з потоком інших машин подався в західному напрямку. Машини мчали рівною широкою автострадою, що пролягала через промисловий район та житлові масиви, де одноманітними колонами височіли будинки, в які люди приїздили тільки ночувати.
В ясному сяйві призахідного сонця чітко вирізнялася сіра хмара фабричного диму. Вона була метрів п'ятнадцять завтовшки й висіла над містом, немов ядучий туман.
Уже кілька годин тому Єнсен випив дві склянки чаю і з'їв чотири сухарі. Тепер у нього знов боліло в правому боці під ребрами, тупо, набридливо, ніби хтось повільно свердлив тіло. Та, незважаючи на біль, йому й далі хотілося їсти.
Ще через кілька миль почалися старіші й занедбаніші будинки. Вони стирчали, немов стовпи, серед буйної, здичавілої зелені, місцями тиньк із них поодпадав, оголюючи нерівні, вивітрені бетонові панелі, в багатьох вікнах не було шибок. Відтоді як уряд десять років тому зумів розв'язати житлову кризу завдяки будівництву типових висотних будинків з однаковими стандартними квартирами, давні околиці спорожніли. Тепер вони здебільшого були заселені ледве на третину. Решта помешкань стояли порожні, вони руйнувались, як і самі будинки. Відколи вони стали нерентабельні, ніхто не піклувався про них, не лагодив їх. А що вони й збудовані були погано, то занепадали швидко. Багато закладів збанкрутувало й перестало існувати, інші будинки власники просто залишали,а як ще й статистика довела, що в [49] кожного має бути своя машина, то вже ніякий комунальний транспорт не сполучав цих околиць з містом.
У буйних кущах навколо будинків валялися поламані частини машин і целофанові обгортки. Міністерство соціального забезпечення вважало, що ті будинки поступово заваляться, і околиці автоматично, без зайвих витрат, почали обертатися на смітники.
Єнсен звернув з автостради, переїхав через міст і опинився на довгастому, зарослому листяними породами дерев острові. Вздовж берега на ньому було повно басейнів, тенісних майданчиків, доріжок для верхової їзди і білих вілл. За кілька хвилин він зменшив швидкість, завернув ліворуч, проминув дві чавунні високі брами, заїхав перед будинок і спинився.
Вілла була велика й розкішна, її скляна передня стіна, бездоганно чиста, ще дужче посилювала враження пишноти. Коло входу стояло три машини, одна з них велика, сріблястого кольору, була закордонної марки, остання модель року.
Єнсен піднявся східцями і, поминувши фотоелемент, почув у будинку мелодійний дзвінок. Двері зразу відчинила молода жінка в чорній сукні й білій накрохмаленій мереживній наколці. Вона попросила Єнсена зачекати, а сама зникла в будинку. В передпокої і там, куди ще Єнсен міг досягти оком, панувала модерна безликість. Така сама холодна вишуканість, як і в кабінетах дирекції видавництва.
У передпокої, крім Єнсена, був ще якийсь юнак років дев'ятнадцяти. Він сидів у кріслі з крицевих трубок, ви-тягши ноги й тупо дивлячись поперед себе.
Той, задля кого Єнсен приїхав сюди, виявився засмаглим, блакитнооким чоловіком з бичачим карком, пихатим виразом обличчя і вже видимими ознаками майбутньої огрядності. Він був у спортивних штанях, сандалях і елегантній куртці з якоїсь пухнастої тканини.
— У чім річ? — непривітно спитав він.— Відразу вам кажу, що я зовсім не маю часу.
Єнсен підступив до нього й показав свій службовий знак.
— Я Єнсен, комісар шістнадцятої дільниці. Веду слідство в справі, що стосується вашої колишньої посади й місця роботи.
Постава й обличчя господареве змінилися. Він неспокійно хитнувся, мало не впавши, і тривожно забігав очима по передпокої.
— На бога,— промурмотів він,— не тут. Не тут, при... Ходімо до мене... або в бібліотеку... так, краще в бібліотеку.— [50] Він непевно махнув рукою, ніби хотів відвернути Єн-сенову увагу, й додав: — Це мій син.