— Звичайно ні,— сказав комісар.
Через десять хвилин кур'єр приніс письмове повідомлення.
Дочитавши його до кінця, Єнсен підвівся, підійшов до стіни й поглянув на велику карту. Тоді одягнув плаща й спустився до машини. [44]
13
У конторі стіни були скляні, і комісар Єнсен, чекаючи, поки зайде завідувач друкарні, міг бачити, що робиться за ними, де робітники в білих і сірих халатах сновигали коло довгих столів. Десь далі чути було грюкіт друкарських машин.
На крицевих гачках уздовж однієї стіни висіли вологі ще гранки. На них великим, жирним шрифтом була надрукована реклама журналів, які випускало видавництво. Одна реклама повідомляла про те, що якийсь журнал цього тижня вийде з панорамним додатком, де буде зображена шістнадцятирічна артистка телебачення в натуральну величину. Додаток мав бути "яскравий, барвистий і незвичайно гарний". Реклама закликала негайно купити всім той журнал, поки він є ще в продажу.
-• Ми друкуємо для видавництва частину реклами,— мовив завідувач.— Ось анонси до газет. Гарні, але дорогі. Одна така реклама коштує вп'ятеро дорожче, аніж ми з вами заробляємо за рік.
Комісар Єнсен нічого не сказав.
— Хоч для них це небагато важить, оскільки їм належить усе — і журнали, й газети, й друкарні, й папір, на якому друкують,— вів далі завідувач.— Зате гарні, що вже є, те є.— Він відвернувся й засунув до рота м'ятну цукерку.— Ви майже вгадали. На такому папері ми друкували два номери. Десь із рік тому. І з багатющим оформленням. Невеликим накладом. Усього по кілька тисяч примірників. Першого разу то був поштовий папір для шефа, а другого — якийсь диплом.
— Для видавництва?
— Певне. Десь у нас лишилися пробні відбитки. Можете поглянути.— Він пошукав у теках.— Ось, прошу.
Шефів поштовий папір був зовсім маленького формату, дуже елегантний, із сірою монограмою у верхньому ріжку, що мало свідчити про скромність і суворий смак власника. Єнсен відразу помітив, що цей формат значно менший за анонімного листа, про всяк випадок зміряв його. Тоді порівняв з даними. Розміри не збігалися.
Другий примірник являв собою майже квадратовий аркуш паперу, складений навпіл. Дві перші сторінки були чисті, а на третій великими готичними літерами видруко-вано текст:
"За багаторічну й успішну працю в царині культури та побудови гармонійного суспільства складаємо глибоку, щи-РУ подяку". [45]
— Гарно, правда?
— Навіщо їх друкували?
— Не знаю. Це якийсь диплом. Хтось, певне, підписується під текстом. А тоді його комусь дають. Мабуть, що так.
Єнсен узяв лінійку— й виміряв чисту половину аркушика Тоді знову витяг з кишені рапорта й порівняв розміри. Цього разу вони збігалися.
— Ви ще маєте такий папір на складі?
— Ні, це особлива марка До того ж вельми дорога. І навіть як щось лишилося після друку, то ми давно його списали.
— Я візьму цей пробний відбиток.
— У нас він тільки один, для архіву,— сказав завідувач.
— Зрозуміло,— мовив Єнсен.
Завідувач — чоловік років шістдесяти — мав зморщене обличчя й понурий вигляд. Від нього тхнуло горілкою, друкарською фарбою і м'ятними цукерками. Він нічого більше не сказав, навіть не попрощався.
Єнсен згорнув диплом і вийшов.
14
Кабінет директора, що завідував кадрами, містився на двадцятому поверсі. Коло письмового столу сидів гладкий, присадкуватий чоловік із жаб'ячим обличчям. Усмішка в нього була не така натренована, як у директора видавництва, здавалась якоюсь кривою і навіть огидною. Він сказав:
— Смертельні випадки? Аякже, бувати. Вискакують.
— Вискакують?
— Еге ж, відбирають собі життя. Де такого не буває. Це була правда: за останній рік убито двох перехожих у центрі міста — на голову їм упали тіла Ще кількох покалічено. Такий зворотний бік висотного будівництва
— А крім самогубств?
— За останній рік померло ще кілька чоловік — і своєю смертю, і від нещасливих випадків. Я накажу скласти список у секретаріаті.
— Дякую.
Директор, що відав кадрами, натужився з усієї сили, і врешті йому пощастило трохи вдосконалити свою усмішку.
— Я ще чимось можу вам допомогти? — спитав він.
— Так,— відповів комісар Єнсен і розгорнув диплом.— Що це таке?
Директор трохи спантеличився. [46]
— Поздоровчий адрес, чи, радше, подяка тим, хто закінчує в нас службу. Вона недешево коштує, але ми хочемо, щоб у наших давніх працівників лишилася гарна пам'ятка На таке не шкода ніяких коштів. Так вважає керівництво, і не тільки в цьому випадку, а й у багатьох інших.
— Такий адрес дістають усі, хто йде від вас? Директор похитав головою.
— Що ви! Звичайно, ні. В що б це вийшло видавництву! Ним вшановують тільки керівних осіб чи особливо довірених працівників. Ті, хто дістав такий адрес, свого часу чудово робили своє діло і були гідними представниками нашого видавництва
— Скільки ви вже видали таких дипломів?
— Небагато. Це найновіший взірець. Ми ним користуємося не більше як півроку.
— Де зберігаються дипломи?
— У моєї секретарки.
— Доступ до них вільний?
Директор натиснув кнопку внутрішнього телефону. До кімнати зайшла молода жінка
— Чи до формуляра ПР-8 стороннім особам вільний доступ?
Жінка злякалася.
— Ні, що ви! Вони лежать у великому сейфі. Я його щоразу замикаю, як виходжу з кімнати.
Директор помахом руки відпустив її і сказав:
— Дуже надійна і пильна дівчина А то б ми її не тримали.
— Мені потрібен список осіб, що отримали диплом такого взірця.
— Гаразд. Це молена зробити.
Поки складали список, обидва вони сиділи мовчки. Нарешті Єнсен спитав:
— Які ваші головні обов'язки?
— Наймати редакційний і адміністративний персонал. Дбати, щоб йому добре працювалося. А ще...
Він замовк і усміхнувся на весь свій жаб'ячий рот: жорстоко, холодно і цього разу невдавано.
— А ще усувати з видавництва тих, хто зловживає нашим довір'ям, і пильнувати, хто сам себе не пильнує.
За якусь мить він додав:
— Звичайно, до таких заходів ми вдаємося лише в крайній потребі і в найгуманнішій формі,— зрештою, це взагалі наш стиль роботи.
Знов запала мовчанка Комісар Єнсен сидів непорушно й дослухався до гучного ритму Дому. [47]
Зайшла секретарка зі списком у двох примірниках. У ньому було дванадцять прізвищ. Директор переглянув список: