Молодик у кріслі невдоволено глянув на них.
— Ти не хочеш покататися, випробувати свою нову машину? — спитав господар.
— Чого б то?
— Ну, дівчата, і взагалі...
— Пхе,— сказав молодик, і очі в нього знову потьмянішали.
— Не розумію теперішньої молоді,— мовив господар, розгублено всміхаючись.
Єнсен нічого не відповів, і усмішка відразу згасла.
У бібліотеці, ясній, просторій кімнаті з кількома шафами й низькими кріслами, не було жодної книжки. На столі лежали тільки газети.
Господар щільно зачинив двері і благально глянув на відвідувача, що й далі був поважний і незворушний. Потім, нервово тремтячи, підійшов до однієї шафи, взяв склянку на зельтерську воду, налив у неї вщерть горілки і випив одним духом. Тоді знов налив, знов позирнув на комісара Єнсена й промимрив:
— Тепер уже однаково. А ви часом не хочете?.. Ну, звісно, ні... перепрошую... Ви мене розумієте... нерви.
Він повалився в крісло, Єнсен, і далі стоячи, витяг з кишені нотатника. На обличчі в господаря заблищав піт. Він ненастанно витирався згорненою хусточкою.
— Господи,— простогнав він,-— я так і думав. Увесь час сподівався цього... Знав, що ті собаки вгородять мені ножа в спину, тільки-но скінчаться вибори. Але я боротимуся! — запально сказав він.— Звісно, вони все в мене відберуть. Але я знаю дещо, таке, що вони й не...
Єнсен пильно дивився на нього.
— Багато чого знаю,— вів далі господар.— Цифри, які їм буде дуже важко пояснити. Знаєте, який вони платять податок? А знаєте, яку платню дістають їхні юристи? Знаєте, де, властиво, ті юристи працюють? —• Він нервово поторсав себе за рідкого чуба й понуро сказав: — Перепрошую... Я не хотів... Знаю, що це тільки на шкоду мені буде, але...— Раптом у голосі його забриніла впертість: — А, власне, чого ви допитуєте мене в моєму домі? Ви ж, мабуть, і так усе знаєте. Чого ви стоїте? Чому не сядете?
Єнсен і далі стояв. Він не озивався, і господар вихилив Ще одну склянку, з розмаху поставивши її назад на стіл. Руки в нього тремтіли.
— Ну що ж, починайте,— покірно сказав він.— Виходить, нікуди не дінешся. Доведется все це залишити. [51]
Він підвівся, знов підійшов до шафи й знов понишпорив між пляшками.
Комісар Єнсен розгорнув нотатника, взяв ручку й спитав:
— Коли ви пішли з роботи?
— Восени. Десятого вересня. Я того дня ніколи не забуду. І попередніх тижнів. То були страшні тижні, такі самі, як нинішній день.
— Ви достроково пішли на пенсію?
— Авжеж. Вони змусили мене. З доброго ставлення, звісно. Я навіть отримав лікарський висновок. Вони про все подбали. Вада серця, мовляв. Переконливо, правда? А я був здоровий, як дуб.
— А яка у вас пенсія?
— Місячна платня, я й досі її отримую. Господи, для них це мідяки порівняно з тим, що їм доводиться платити своїм податковим інспекторам. До того ж вони коли завгодно можуть скасувати пенсію. Я ж підписав папір.
— Який папір?
— Пояснювального листа, як вони його називають. Визнання, ви ж його, мабуть, читали? І відмову від цього будинку та від грошей. Вони запевняли мене, що то тільки задля форми, що ним ніколи не скористаються, хіба в крайній потребі. Я, звісно, й не мав ніяких ілюзій. Тілки не сподівався, що крайня потреба настане так швидко. Тривалий час я намагався переконати себе, що вони не чіпатимуть мене, не зважаться на скандал, на публічний суд. Вони мають мене на гачку,— він обвів рукою навколо шиї,— і це компенсує їхні затрати, хоч би які вони здавалися великі.
— А які саме?
— Десь близько мільйона Скажіть, невже я конче повинен усе це згадувати? ...і саме тут... у мене вдома?
— Усе готівкою?
— Ні, приблизно половину. Та й їх розкладено на багато років. А решту...
— Чим?
— Решту матеріалами, здебільшого будівельними, транспортом, робітниками, папером, конвертами. Той диявол усе порахував, я певен, що порахував, навіть скіпки, тасьму до папок і клей.
— Хто?
— Той дідько, що спік це діло. їхній улюблений пес, директор видавництва. Самих їх я не бачив. "Не хочуть поганити рук",— пояснив той негідник. І ніхто нічого не взнав. "Це завдало б концернові величезної шкоди",— сказав він. Це було якраз перед виборами. Я здогадувався, що вони почекають, поки минуть вибори. [52]
Господар ненастанно втирав обличчя хусточкою, і вона вже геть посіріла й змокла
— Що... що ви гадаєте зі мною зробити?
— Коли ви йшли з роботи, то не отримали ніякого диплома? Ніби подяки за роботу? Господар стрепенувся.
— Отримав,— глухо промовив він.
— Будьте ласкаві, покажіть мені його.
— Зараз-таки?
— Атож, зараз.
Господар підвівся, непевно тримаючись на ногах, спробував прибрати спокійного виразу і вийшов. За кілька хвилин він повернувся з дипломом, оправленим під скло в позолочену рамку. На ньому стояли підписи шефа й видавця.
— Мав бути ще один аркушик, чистий. Що ви з ним зробили?
Господар розгублено втупив очі в Єнсена
— Не знаю. Мабуть, викинув. Я, здається, відрізав його, як замовляв рамку.
— А точніше не скажете?
— Ні, але, мабуть, таки викинув. Пригадую, що я його відрізав.
— Ножицями?
— А чим же ще? Звичайно, ножицями. Він глянув на диплом і похитав головою.
— Яке ошуканство,— промурмотів він.— Яка облуда, яка відверта підлість.
— Авжеж,— погодився Єнсен.
Він згорнув нотатник, сховав його до кишені й підвівся.
— До побачення.
Господар вражено витріщив очі.
— А коли... коли ви знов прийдете?
— Не знаю,— відповів Єнсен.
Молодик у передпокої сидів так само, як і перше, але тепер уже вивчав гороскопи в одному журналі і навіть виявляв ознаки зацікавлення.
Коли Єнсен їхав назад, було вже поночі. Серед занедбаних околиць стриміли будинки, немов ряди чорних примар у дрімучому лісі.
Він не заїхав на дільницю, а подався просто додому. Дорогою він спинився біля кав'ярні-автомата І хоч знав, чим Це закінчиться, з'їв три бутерброди й випив дві чашки чорної кази.
Скінчився четвертий день. [53]
16
Коли задзвонив телефон, Єнсен ще навіть не одягнувся. Було п'ять хвилин до сьомої, і він голився у ванній перед дзеркалом. Уночі його мучила колька, тепер біль трохи вшух, але в боці й досі шпигало і муляло.
Єнсен знав, що дзвінок службовий, бо ніколи сам не дзвонив у приватних справах і не дозволяв дзвонити іншим.