— Що ж це я розкис, наче баба, — промовив він сам до себе вголос, заховав свою книжечку і почав роздягатися.
Матроси пропонували проїхати баркасом до затоки Перовського і лише там приєднатися до валки оказії, але начальник оказії відмовився пильнувати в дорозі вантаж експедиції, тому команді довелося їхати разом зо всіма, і вранці Раїм вийшов проводжати мореплавців. З цієї нагоди офіцери запросили напередодні Тараса Григоровича, Вернера, Істоміна та Поспелова пообідати разом із ними і так понапивалися, що ледве тримались на ногах. Випили по чарці-другій і матроси з уральцями та піхотою, відчуваючи, що чесно заробили це частування в жорстокій боротьбі з невблаганними вітрами й штормами невеликого, але бурхливого Синього моря.
І коли передовий загін охорони з двома гарматами рушив уперед, а за ним потяглися рипучі вози пошти, а далі кілька старих солдатів, увільнених "в чисту" за вислугою років, боцман Калістрат Парфенов витяг свою гітару, узяв дзвінкий акорд, і молоді басовиті голоси грянули бутаковську пісню:
Как по морю да по морю по Аральскому Наш корабль "Константин" в синю даль летит.
Пісня линула широкою могутньою хвилею, линула вздовж Сирдар'ї до самих змірених та на креслення покладених берегів цього вже дослідженого, але поки ще пустельного бурхливого Синього моря.
XIV. СЕРЕД ДРУЗІВ
— Тарасе Григоровичу! Дорогий! Невже це ви?! Очам своїм не вірю! — захоплено приказував Сергій Левицький, не випускаючи з обіймів свого любого Кобзаря.
— Та їй же Богу — я, — весело мружився Шевченко. — Місяць з гаком їхали.
— Роздягайтеся. Який же я радий! — кинувся Левицький знімати з нього благеньке пальто та крислатий поярковий капелюх, який невідомо звідки і як потрапив до поета в Раїмі. — Змерзли, мабуть? Сідайте отут, біля груби.
— Почекайте, голубе мій сизокрилий, — зупинив його Тарас Григорович. — Перш за все знайомтеся: це мій друг, штурман далекого плавання, капітан шхуни "Николай" Ксенофонт Єгорович Поспелов, а це... — повернувся він до Поспелова, — Сергій Левицький, про якого я вам чимало розповідав.
Левицький потиснув руку вродливому молодому моряку з засмаглим обличчям:
— Дуже, дуже приємно! Сідайте, будь ласка! Ой, та який же в нас розгардіяш!.. "Типове холостяцьке лігво", як каже наша хазяйка, — заметушився він, намагаючись за одним махом перетворити "лігво" в пристойне людське житло.
Він прийняв із стільця цілу купу газет та паперів, кинув їх в шафу й підсунув гостям стільці, потім схопив брудні склянки, пляшку від вина, попільницю повну недокурків, ткнув усе це за дверима Акси-ньї, кидаючи схвильовано-радісні вигуки:
— От не думав, не чекав! Ну, розповідайте, як ви там плавали?
— А де ж Федір? — спитав Шевченко, оглядаючи кімнату й одразу помітивши, що ліжко Лазаревського стоїть незаймане і надто вже акуратно застелене.
— Він у відрядженні. Чекав на нього вчора весь день до пізньої ночі. Мабуть, сьогодні прибуде. Проміж киргизів сварки й гризня, грабують один одного, відбивають отари, а нам — морочся з їх сварками та розглядай їх скарги.. .Тодеж ви цю ніч ночували?
— Переночували з матросами в фортеці, а вранці перш за все поголилися, постриглися, в лазні добре помилися — і просто до вас, — сказав Шевченко. — Місто чуже, незнайоме, в "номерах" паспорт вимагають, а який у мене паспорт, у солдата!.. Ось і прийшли, якщо не виженеш.
— Чудово! Знаменито! Добре зробили! — знов зірвався з місця Левицький. — Аксинья! Самовар! Та чогось там попоїсти!
Він швидко сунув служниці в руку кілька мідних монет і знов сів навпроти гостей.
— Кімната у нас, як бачите, велика, тепла, а нещодавно хазяйка нарешті згодилася здати нам і суміжну кімнату... Он там двері до неї, за шафою. Там є хороше ліжко з пружинним матрацом та диван. Я тільки чекаю Федю, щоб перебратися. Треба пристойно влаштуватися: я вже тепер не помічник, а попечитель та чин колезького асесора маю.
— Молодець! Поздоровляю! А Федір?
Левицький на мить зам'явся. Не міг же він сказати Тарасу Григоровичу, що Лазаревського викреслили з списку рекомендованих на підвищення "за надмірне і нетактовне підкреслювання дружби до політичного засланця рядового Тараса Шевченка", як написав начальник Крайової прикордонної комісії.
— Федя поки що на старій посаді, але ми сподіваємось, що до Нового року і йому всміхнеться доля. То розкажіть нарешті, як ви там плавали й мандрували. І що знайшли цікавого? І які плани на майбутнє?
— Плавали так, що й досі самі собі не віримо, що залишилися живі. Голодували, конали від спраги без краплі води. Сиділи без дров і гризли плісняві сухарі з холодною водою. їли сиру солонину, повну черви, й кашу з пліснявої крупи, — суплячи кошлаті брови, казав Шевченко, а в примружених очах його грала лукава іскорка-смішинка.
— Господи! — охнув злякано Левицький. — Та невже?!
Він і вірив, і не вірив, і лише переводив розгублений погляд з Шевченка па Поспелова і з Поспелова на Шевченка.
— Різне траплялося, — посміхнувся й Поспелов. — В плаванні без цього не буває.
— Але бували й чудові хвилини, — продовжував Шевченко, — коли на невідомих просторах раптом здіймаються нікому не відомі острови з горами й лісами, з затишними бухточками та джерелами свіжої й чистої води. Адже ж було й таке? Було! А згадайте, Ксено-фонте Єгоровичу, штильові ночі біля хівинського берега, коли з моря сходив місяць, ніби якась фантастична квітка з первісного хаосу.
— Справді, місяць якогось дивного димчасто-апельсинного відтінку, — докинув Поспелов. — Та ви самі побачите, це прекрасно передав Тарас Григоровичу своїй картині "Схід місяця". Чудове полотно! Тільки на картини небо ясне, а коли воно трохи імлисте, — місяць стає зовсім казковим.
Тим часом Аксинья подала сніданок і свіжі, ще теплі калачі, густо запудрені борошном, наче важкі висячі замки від лабазів, а Левицький дістав пляшку з рештками зубрівки. Зголоднілі мандрівники ретельно запрацювали щелепами. Вгамувавши голод, Шевченко відсунув тарілку і спитав:
— Чи є у вас для мене листи? — а почувши, що нема, засмутився. — Як то?! Невже з весни нічого не було?!
— Було два листи з Седнева, один з Яготина та один з Петербурга.