— Деж вони?
— Федя одразу надіслав їх до Орська Александрійському, як ви просили.
— Був я тепер по дорозі в Орську, зайшов до нього, а він поїхав десь у службових справах. Де ж тоді ці нещасні листи? — знервовано міркував Шевченко. — Невже він вислав їх у Раїм?!
Левицький ніяково стенув плечима.
— Радий би вам сказати, але нічого не знаю. Та не нервуйтеся, на Бога, Тарасе Григоровичу. Коли ви тепер тут, на тисячу верст ближче до батьківщини, — напишіть усім своїм, і за місяць буде вам відповідь. Розкажіть краще, як ваші справи, коли це не таємниця.
При цьому Левицький непомітно вказав очима на Поспелова, ніби питаючи, чи можна при ньому говорити одверто. Шевченко махнув рукою.
— Доля моя бурлацькая, — відповів він з гіркою посмішкою. — Бутаков представив на унтер-офіцера за роботу в його експедиції, але всі ці малюнки треба ще докінчувати. Всі вони підуть у Петербург до самого государя. Друзі сподіваються, може, тоді помилує... А поки що буду наполегливо працювати. Сьогодні неділя. Відпочину, а завтра треба з'явитися до Бутакова. Ех, коли б ви знали, яка це чудова людина! Правда, Ксенофонте Єгоровичу?
— Так, на рідкість скромна, працьовита і сердечна людина, — підхопив і Поспелов.
— Ну, коли вам завтра рано вставати, то ідіть лягайте, хоч виспіться з дороги, — запропонував Левицький, — а мені треба ненадовго до міста. Влаштовуйтеся, як вам зручніше. Обидва ліжка в вашому розпорядженні, а вже потім займемось переселенням.
— Лягайте, Ксенофонте Єгоровичу, а я почитаю газети. Ох, як скучив я за новинами! — казав Шевченко, кидаючи в попільницю недокурок... — Але ж розкажіть мені хоч коротенько, що зараз у Франції! — зупинив він Левицького. — Мені Лизогуб писав про їх революцію, але ще навесні. Розкажіть же, що тепер там, у Парижі?
— Республіка... Там все заспокоїлось. Але в газетах про це нічого не знайдеш. Хіба що про суди та смертні вироки проводирям червневого повстання. А втім, я не дуже стежив за цими подіями.
— Ав Угорщині?
— Там теж спалахнуло навесні. Але там швидко придушили. Кинули й наші війська під командою Паскевича на допомогу австрійському імператорові, оточили угорців і примусили капітулювати.
— Ч-чорт! — вилаявся Шевченко. — Невесело! Потім глянув на годинник і взявся за капелюх.
— Піду до Герна. Біс із ними, з газетами! Встигну начитатися. Завтра стану до роботи, а сьогодні треба друзів одвідати.
— А я дійсно ляжу спати, — відгукнувся Поспелов. — Тільки не сидіть там довго. Незручно мені в чужій хаті самому залишатися, — додав він, скидаючи мундир.
Герн сам відчинив Шевченкові двері.
— Нарешті ось і ви, наш уславлений мореплавцю! — весело привітав він поета. — Я ще вчора на вас чекав. Бутаков казав, що ви повинні прибути з оказією, — говорив Карл Іванович, запрошуючи гостя в свій кабінет. — Зося пішла глянути, що там нового у крамницях, і я дома сам. Ну, покажіться, який же ви.
Його пильний погляд враз схопив і набряки під очима, і поріділе волосся над високим "сократівським" чолом, і дрібні зморшки на вилицях.
—Час іде і залишає свій слід на людині, — сказав він серйозно, — а взагалі вигляд у вас непоганий. Я задоволений.
Герн теж змінився за ці два роки. Перша сивина заблищала сріблом на скронях, зачесаних наперед за модою Олександра І. Дві глибокі зморшки прорізали перенісся.
— А ви, Карле Івановичу, чогось невеселі, — стурбовано зауважив Шевченко.
—Ех, друже мій! На службі — інтриги, плітки, підсиджування, — гидливо відмахнувся Герн. — Обридло! Коли б, крім цього будинку, були хоч якісь кошти, плюнув би на все та й пішов на демісію.
— Підсиджування? — щиро здивувався Тарас Григорович. — За що? З якого дива?
— Стара та огидна історія! Коротко кажучи, був у нас до Обручова губернатор Перовський162, великий друг теперішнього царя, завдяки якому зробив він запаморочливу кар'єру. Кажуть, це він порадив цареві виставити чотирнадцятого грудня на Сенатську площу гармати.
Потім Перовський був тут, у Оренбурзі. Повстання киргизів під проводом Ісатая Тайманова придушував залізом і кров'ю — річками крові. Але немало своїх солдатів загинуло при ньому під шпіцрутенами. Взагалі при ньому катам, казнокрадам та різним темним людцям жилося як у Бога за пазухою, але чесних, розумних і гуманних офіцерів він за будь-яку дрібницю міг тижнями тримати на гауптвахті. Оточив він себе собі подібними, і лише через ганебний хівинський похід, коли загинуло чимало наших, довелося йому піти звідси, а на зміну цьому типовому сатрапові приїхав Обручов. Усі колишні соратники Перовського при зовнішній шанобливості ненавидять Обручова і всіма можливими й неможливими засобами під нього підкопуються. Але нелегко під нього підкопатися. Перш за все Обручов людина чесна, скромна й порядна. Він одразу відчув, що тут нема в нього опори, і почалася чехарда: декого він усунув, декого віддав під суд, а інших підвищив, щоб перетягти на свій бік. І, як кожен адміністратор, потрапивши в незнайоме оточення, почав перетягувати сюди своїх людей — і тепер між "обручовцями" та "перовцями" точиться глибока й непримиренна боротьба. Зовні все чудово: чемні привітання, ласкаві посмішки, візити, поздоровлення, а в душі — ладні горло перегризти один одному. А зачіпок для боротьби скільки хочете. Йде боротьба за кожну посаду, за кожен орден і чин, за кожне підвищення. Навіть за запрошення на бал, або урочистий бенкет, та раут. Хто багатший, тримається незалежно, а от нам, для кого служба — єдине джерело існування, тут надзвичайно важко. А мені як ад'ютанту для особливих доручень доводиться весь час варитися в самій гущі цього варева. І зокрема важко мені тому, що Обручов легко віддається першому-ліпшому впливові. Для такої посади він надто м'який і не має єдиної твердої лінії, тому ніколи не можна вгадати, чим завершиться та чи інша справа. А взагалі — чорт їх всіх забирай! — закінчив Герн, затягуючись запашною сигарою. — Вистачить вам ваших власних справ і турбот. Розкажіть краще, як вам було в Орську і в бутаковській експедиції.
Шевченко почав свою розповідь з того, як Мєшков не зрозумів листа Федяєва й Герна. Потім, змалювавши казармений побут, пом'янув сердечним словом дочок генерала Ісаєва, розповів про свої хвороби, про співчутливе ставлення лікаря Александрійського, нарешті змалював подорож через степ та пустелі, розповів про перше і друге плавання, про зимівлю в Косаралі. Розповів і про Бутакова, якого полюбив і глибоко поважав.