Три дні простояв Бутаков у Биш-Кумі, поки задув південний вітер і "Константан" помчав на північ, в останній раз промірюючи глибину відкритого моря, і десятого вересня ввійшов у гирло Сирдар'ї, де знов зустрів шхуну "Николай".
П'ять днів відпочивали обидві команди, потім Бутаков з Поспє-ловим пішли в затоку Перовського, визначили її координати і зокрема координати чудової гавані Чубар-Тарауз і нарешті повернулись до Косаралу, розвантажили обидві шхуни і двадцять другого вересня спустили на них прапори.
Експедицію було закінчено, але сила роботи лягла на плечі її учасників. Бутаков спішно докреслював географічну, гідрографічну та мореплавну карти Аралу, упорядкував свої астрономічні спостереження. Істомін з ранку до ночі клацав на рахівниці, підраховуючи, скільки витрачено харчів, ліків, одягу тощо. Рибін перевіряв топографічні дані і креслив топографічну карту островів та берегів.
Чимало роботи припало й Вернерові та Шевченку. Вони систематизували, нумерували та каталогізували кожен камінець, кожну грудку глини, кожну черепашку та скам'янілість, потім вкладали їх в пласкі коробочки і наліплювали на коробочках порядкові номери. Після мінералогічної колекції взялися за ботанічну і якомога краще пильнували рослини, висаджені в горщики, як зразки рідкісних представників пустельної зони.
— Хоч би в дорозі не вдарив мороз. Тоді все загине, — приказував Вернер і з великою тривогою щоранку дивився на барометр та на термометр.
Кожну засушену рослину вони обережно наклеювали на аркуш александрійського паперу, під нею робили напис латинською і російською мовами іноді з місцевою назвою, вказуючи місце, де її знайдено. Рослини сортували по сімействах, потім готові аркуші пакували, старанно перекладаючи цигарковим папером та ватою. І нарешті взялися за зоологічну колекцію. Метелики, жуки, скорпіони та павуки були теж перенумеровані, записані в каталог і добре запаковані в засклені коробочки. Кожне пташине яєчко загортали у вату і складали в коробки від сигар, нумерували і записували в каталог, і повні коробки обережно опускали у велику скриню, обіклавши їх м'яким сіном та клоччям.
Настрій у Шевченка і Вернера був чудовий. Вернер був певний, що коли йому вже дали унтер-офіцера на підставі торішнього представлення Бутакова, то зараз за виконання наукової роботи з ботаніки, геології, і головне, за відкриття ще одного родовища кам'яного вугілля його напевно мусять підвищити до прапорщика, тобто механічно зняти з нього заслання.
— Негайно піду на демісію, — мріяв він уголос, і одразу вступлю в один з технологічних інститутів на схід від Дніпра. Тоді через три-чотири роки стану інженером.
— Чому — на схід від Дніпра? — здивувався Шевченко.
— Невже ти, Тарасе, забув, що нам, ляхам, нещодавно заборонили служити в державних установах і вчитися в університетах та інститутах на захід від Пулковського меридіана?
— Ой, чорт! Знов забув, де живу і в який час, — з серцем відгукнувся поет.
Шевченко дуже хотів побачити Кульжан та Жайсака і довідатися, як склалося їх життя, але аул відкочував від Раїма майже одночасно з виходом у море "Константина", і нікому не сказали казахи, де кочуватимуть до зими.
Шевченко поїхав туди, де стояв порожній будинок Джантемира, але жатаки, сторожі зимівлі грізного бая, не розуміли російської мови і тільки радісно вітали Тараса-агу, вклонялися йому і, посміхаючись, щось казали, повторюючи імена Джантемира, Кульжан та Жайсака. Так і повернувся Тарас Григорович в Раїм, нічого не зрозумівши. Він залишив у жатака записку, в якій писав Жайсаку, що їде в Оренбург, де про нього завжди можна буде довідатися на квартирі Федора Лазаревського.
Багато люду наїхало за літо в Раїм: солдаток, купців, чиновників, ремісників. Багато набудували вони собі жовто-сірих саманних будиночків з пласкими глиняними дахами і такими ж огорожами-ду-валами. Поруч хаток ліпилися крихітні вівчарні, корівники, стояли височенні ожереди сіна, кури з курчатами греблися в смітті. Ніщо тут вже не цікавило Тараса Григоровича, душею був він далеко.
І навіть те, що оказії і влітку нічого йому не привезли, вже майже не хвилювало його.
Недбало переглядав він газети за останні місяці, і тільки показав Вернеру кореспонденцію з Парижа про те, що президент Луї Наполеон Бонапарт приймав парад Національної гвардії.
— Пустили цапа в город! Побачиш, Хомо, ще буде з цього президента новий король. І подумати тільки, що це в Парижі, колисці республіки! І пишуть, що його вітали селяни!
— Тому, що покійний Наполеон дав їм землю, а інші всі тільки й дивляться, як позбавити селянина землі. Ну, треба нам з роботою поспішати, — перевів Вернер розмову на інше. — Адже коли відпочине остання оказія, і нам з нею доведеться вертати до Оренбурга.
За два дні до відходу оказії Бутаков тепло попрощався з гарнізоном та іншими жителями Косаралу й Раїма і поїхав під охороною півсотні яїцьких козаків разом з воєнним інженером, який приїжджав для фортифікації Раїмського укріплення, а Вернер, Рибін, Шевченко та Поспелов з матросами Балтійського флотського екіпажу навантажили на вози оказії всі колекції, майно та наукові матеріали експедиції і тепер чекали від'їзду.
В останню ніч не спалося Тарасу Григоровичу. Всі речі давно були спаковані. Лишалася тільки постіль та складані похідні койки. Вернер довго мовчки сидів біля столу і дивився в одну точку, а Шевченко дістав свою заповітну книжечку і почав писати. І раптом йому стало сумно від думки про те, що він часом так недбало і навіть презирливо ставився до цього Синього моря, до повної величі багатоводної Сирдар'ї, до Раїма і Косарала, де жилося йому багато краще, ніж в Орську. Тут всі ставилися до нього чуйно, шанували в ньому не тільки людину, але й художника, і поета, і його прощальні вірші мимоволі відбили цей його сум.
Прощай, убогий Косарале. Нудьгу заклятую мою Ти розважав-таки два літа. Спасибі, друже; похвались, Що люде і тебе знайшли,
І знали, що з тебе зробити. Прощай же, друже! Ні хвали, Ані ганьби я не сплітаю Твоїй пустині; в іншім краю. Не знаю, може, й нагадаю Нудьгу колишнюю колись!161
І раптом серце його стиснув біль — чи то від цієї близької розлуки, чи то від невиразного передчуття нового горя...