Шевченко мовчки дивився на Бутакова, зовні спокійний, тільки пальці його судорожно смикали клаптик непотрібного газетного паперу.
— По-перше, за чудову художню роботу я представлю вас до унтер-офіцерського чину. По-друге, як вам відомо, ми скоро підемо в море, в наше друге й останнє плавання. Повернувшись звідти, ми одразу вирушимо до Оренбурга. Ні тут, ні тим більше в морі, на борту "Константина" ви не зможете закінчити і обробити в усіх деталях ваші сепії та акварелі. Тому я подав рапорт, щоб вам дозволили по закінченні навігації виїхати зі мною до Оренбурга для остаточної обробки ваших малюнків, а також для перенесення всіх гідрографічних зарисовок на гідрографічну карту, коли вона буде створена. Потім ми зробимо розкішний альбом або навіть два альбоми з вашими малюнками і піднесемо їх цареві. Гадаю, вони стануть підставою для вашого повернення на батьківщину.
Шевченко мовчав. Гострий біль пройшов вогняною голкою крізь серце. Хворе, воно затремтіло в грудях, як вода в графині під час хитавиці на кораблі... Щось тонко задзвеніло над вухом, як перший весняний комар, і дві прозорі краплі на мить потьмарили очі, як синій Арал в безхмарний літній день.
Бутаков зрозумів. Щоб не бентежити поета, він швидко підвівся, міцно потиснув його безсило кинуту на стіл руку і взяв свій кашкет.
XI. У НЕСПОДІВАНІЙ РОЛІ
Ніжно й непомітно зазеленів степ уздовж Сирдар'ї. Оглушливий гамір незліченних зграй качок, гусей, лебедів і різного дрібного птаства виповнив шарудливі хащі чагарника та очерету, де звивали вони свої гнізда, а високо в небі летіли й летіли на північ журавлині ключі. Ввечері оглушливим хором кумкали в болотистих озерах жаби. Все співало про весну, про те, як радісно прокидається від зимового сну вся природа, про кохання і про розквіт землі.
Експедиція готувалася до виходу в море.
На березі лежав "Константин", перекинутий на правий борт. Матроси уважно оглядали його днище й боки, обсмолювали та конопатили його перед плаванням. Смола кипіла в казані над вогнищем. Жовтогарячі язики вогню бігли вгору під його закуреним дном, шипіли і злизували з нього краплі смоли. Тонкий блакитнуватий димок танув у повітрі над вогнищем, і в тон полум'ю, жаринкам, по яких де-не-де пробігали сині вогники, яскравими маками палали на сонці сорочки двох раїмських теслярів, яких узяв Бутаков на допомогу команді.
Як і минулого року, Шевченко сидів на піску під повіткою, малював і намагався якомога краще передати яскраву колірну гаму цього сонячного весняного дня.
Двохвилинна розмова з Бутаковим зробила своє. Тепер Тарас Григорович розумів, чому матроси так довіряють своєму капітанові і так покладаються на його досвід, знання, вважаючи його слово надійнішим від будь-яких офіціальних зобов'язань.
Він так захопився роботою, що не помітив Жайсака, який розшукував його.
— А! Здоров, друже! — відгукнувся Кобзар на салем молодого табунника. — Сідай! Що в тебе новенького?
— Біда, Тарас-ага! Допоможи ще раз. Присягаюся бородою пророка, що більше ніколи не буду тобі докучати своїми справами, тільки врятуй Кульжан...1 мене!..
— В чому річ? Розкажи все, а потім поміркуємо, як запобігти лихові.
— Вчора я був біля найдальшого табуна. Під'їжджають незнайомі люди. "Де тут кочує Джантемир? Ми до нього з Семиріччя від Моддабая-імама". Ой, як я тоді перелякався! Серце ледь зайцем з ча-пана не вистрибнуло... "Джантемира, — кажу, — зараз нема, але я днями його побачу. Що йому переказати?" — "А ти хто такий?" — питають. Ой, що я тут зробив! Збрехав, що я його син! "Скажіть мені все, — кажу, — а я йому передам, тому що батько поїхав з аксакалами і родом на поминки свого дядька, Камисбая. В аулі тепер нема нікого". Подумали вони, порадилися пошепки і кажуть: "Передай батькові, що Молдабай приїде до нього того дня, коли народиться молодик, щоб сватати його дочку, яка була Ібраєвою нареченою". — "Добре, — кажу, — передам". А в самого степ перед очима, як Тениз-Арал хвилями, коливається. Примусили вони мене дати слово честі, що не забуду їх доручення, а я їх у табунний стан запросив, зарізав барана, почастував добре... Як я все це витримав — сам не знаю. Вони все до мене придивлялися. "Ти, певно, хворий?" — питають. А я їм кажу: "Так, хворий, трусить мене клята пропасниця і ніщо не допомагає". Сьогодні вранці вони поїхали, а я зараз — до тебе. Ой, що тепер буде і що мені робити, Тарас-ага?! Загине Кульжан, а з нею все моє життя. Жайсак стиснув коліна руками в цілковитому розпачі.
— Перш за все заспокойся, і нумо думати, — заговорив Шевченко. І, помітивши здалека Вернера, замахав йому руками:
— Гей, Хомо! Іди-но сюди, братику! Тут заварилося, що нам удвох не висьорбати.
Вислухавши схвильоване оповідання Жайсака, Вернер знизав плечима:
— Що ж тут незрозумілого! Треба негайно сватати Кульжан і негайно відсвяткувати весілля, щоб залишити Молдабая в дурнях.
Жайсак дивився на Вернера широко розплющеними очима, здивований тим, як просто розрубав він цей складний вузол, але хвилинна радість так само швидко й згасла.
— Та не віддасть він мені Кульжан, Молдабай багатший за мене — з розпачем вигукнув він.
— От чорт! — спересердя вилаявся Шевченко. — Скільки в тебе зараз баранів?
— Ой, багато! На байзі я взяв за Каркерата сто і половину сотні. За Карайгира... — почав підраховувати Жайсак по пальцях і одразу заплутався.
— Знаємо, — урвав його Вернер. — На байзі ти взяв двісті чотири барани. Скільки лишалося тоді в тебе батькових?
— Віддав за байгу і лишилося півсотні без одна рука, — сказав Жайсак, показуючи руку з п'ятьма розчепіреними пальцями і, як завжди в хвилини хвилювання, плутаючись у чужій мові.
— Тобто сорок п'ять, а взагалі маєш сотні дві з половиною. А сотню баранів ти купив перед байгою, — нагадав Тарас Григорович.
— Так. І від батька лишилося... — знов почав Жайсак,
— Батькових ми вже рахували, — перебив Вернер. — Отже, двісті п'ятдесят та чотири сотні купованих, а всього шістсот п'ятдесят баранів. А скільки грошей?
— Грошей дуже багато. Є три великі де на світло видно товстий баба. У неї залізна тюбетейка на голові з хрестиком... І ще різних багато.