Від Коліївщини думки перейшли до іншого. Написав поему "Титарівна" та багато дрібних віршів.
Думки змінялися думками. Починалась весна. В Познані й у Галичині назрівали події. І серце поета линуло туди, під високі Карпати, в долини Познані, і мимоволі згадувалися юнацькі роки і місто Вільно, де зазнав він, українець, кохання до полячки. Під впливом цих спогадів і написав він обіцяну баладу про кохання єврейки-кра-суні до молодого литовського графа.
Згадувалася й вона, зрадниця, Ганна Закревська, і знов присвячував їй поет сумний вірш, приховавши її під двома літерами: "Г. 3.". І пісні писав Шевченко, які відтоді вже понад сто років співає народ український і іноді навіть не знає, що не сам він склав ці рядки, а його незабутній і великий Кобзар.
Іноді так заглиблювався у свої думки, що забував, чого вийшов із землянки, куди і по що зібрався піти. А тепер якраз доводилося їм з Вернером по черзі господарювати. Поки Макшеєв жив із ними, все це робив його денщик, а тепер треба було й по воду піти, і грубку запалити, і підлогу підмести, і до "камбуза" збігати по окріп для чаю, і по обід, і по вечерю.
Замислюватися Шевченкові було чого. Він знав, що незабаром "Константан" підніме якір і піде в своє друге і останнє наукове плавання. До осені хитатимуть його дикі шторми Аральського моря, а потім...
Невже знов Орська фортеця, проклята казарма, тупий і жорстокий Глоба і п'яниця-солдафон Мєшков? Навіть Джантемирового аулу не буде, куди можна було хоч іноді, в свято, втекти, побачитися з Жайсаком, послухати акина під тихе тремоло домбри.
Усі ці думки так нервували Шевченка, що він втратив сон і після безмежно довгої безсонної ночі уставав з головням болем і почервонілими повіками. Замислився, зажурився Тарас Григорович і, дивлячись на свої крихітні захалявні книжечки, з розпачем думав, чи будуть вони колись надруковані, ці скорботні й гнівні рядки, чи судилося їм зжовкнути й розсипатися на клаптики від одвічного носіння за халявою?
Не часто бачив тепер Бутаков свого художника. Але й він помітив, що Шевченко став сам не свій. Спочатку він подумав, що це випадковий настрій, але потім зрозумів, що коїться з поетом. Треба було подбати про його майбутнє. Та сила важких і невідкладних справ разом звалилася на голову капітан-лейтенанта і надовго побавила його змоги викроїти для Тараса Григоровича вільний час.
Експедиція була розрахована на дві літніх навігації і повинна була закінчитися першого жовтня тисяча вісімсот сорок дев'ятого року. З розрахунку на такий час і були відпущені на неї кошти, матеріали, харчі і все інше. Не врахували лише того, що тисячоверстовий перехід від Оренбурга до Раїма та складання "Константина" на три з половиною місяці скоротить перше плавання, через що експедиція встигла зняти та докладно вивчити тільки західне узбережжя Аральського моря та ще й без північних заток, а все східне узбережжя та незліченої острови уздовж нього й дуже звивистий північний берег залишилися невивченими. Не зробили й промірювання глибини центральної частини моря.
Після довгих підрахунків Бутаков зрозумів, що на одному "Константине" не виконати за літо сорок дев'ятого року такої величезної роботи, тим більше, що у нього відібрали досвідчених топографів Макшеєва та Акишева.
Рятуючи становище, Бутаков почав готувати штурмана Поспелова для виконання обов'язків топографа й капітана шхуни "Николай", яка минулого року була допоміжним судном експедиції. Треба було добитися, щоб Поспелов міг самостійно вести корабель у відкритому морі й провадити топографічні зйомки островів та берегів.
— Дам вам в помічники боцмана й кращих матросів, які зробили зі мною кругосвітнє плавання. Зі мною підуть в море унтер-офіцер Рибін, присланий замість Макшеєва. Топограф він дуже слабенький. Багато доведеться робити мені самому.
— Адежви візьмете матросів? — здивувався Поспелов.
— Візьму в Богомолова чоловік з десятеро піхоти, а Істоміна та Вернера підготую на вахтенних офіцерів.
— Піхоту?! Але ж це дуже небезпечно — плавати в невідомому морі, ще й такому бурхливому, з піхотинцями замість матросів!
— Який же був би я моряк, коли б боявся небезпеки? — спокійно і просто відповів Бутаков. — Народ наш тямущий: навчаться на практиці та на моєму особистому прикладі. Звичайно, доведеться мені багато чого показати їм, але ніякого сорому для себе я в цьому не бачу.
Поспелов не перший рік плавав штурманом по морях, тому затія Бутакова його не здивувала. Він тільки вирішив серйозно взятися за науку, розуміючи, яка велика відповідальність ляже на нього у відкритому морі.
Як терплячий педагог, настійливий і енергійний, готує свій клас до суворого іспиту, готував Бутаков своїх співробітників до початку навігації. Щодня по кілька годин навчав пін Поспелова, потім без відпочинку починав працювати з Вернером та Істоміним, а після того закінчував обробку та систематизацію своїх торішніх зйомок та астрономічних спостережень і старанно накреслював остаточно оброблені ділянки морського узбережжя та острови. Так по частинах народжувалася перша наукова карта Аральського моря, яка і в середині двадцятого сторіччя є кращим і єдиним непохитним посібником для навігаторів і для географічного вивчення Аральського моря.
І все ж, незважаючи на таку складну й важку роботу, Бутаков увесь час думав, як вирвати Шевченка з солдатчини.
Одного разу, у вільну хвилинку, він пішов до землянки, яку всі в Косаралі за звичкою звали макшеєвською.
Того дня після безсонної ночі Шевченко переживав приплив най-гнітючішого суму. Стиснувши голову долонями, сидів він спиною до дверей і повільно розгойдувався, як від сильної мігрені.
— Тарасе Григоровичу, що з вами? — підійшов до нього Бутаков. — Захворіли? Голова? Зуби?
Шевченко здригнувся, ніби прокинувшись від важкого марення, з хвилину дивився на Бутакова непорозуміло, потім підвівся й подав гостеві стілець.
— Що з вами, голубе? — стривожено повторив Бутаков. — Трапилося щось прикре?
— Просто замислився, — відповів Шевченко, напіввідвернув-шись. — Є про що замислюватися солдату штрафного лінійного батальйону...
— Так, звичайно.. Ля якраз зайшов до вас поговорити про ваше майбутнє.