— Три сотенні, — здогадався Вернер. — Але скільки ще тих різних?
— Ой, не знай! Є одна рука червових... П'ять, — виправився він, згадавши потрібне слово. — І десять як... ну як оця молоденька травичка... Та синіх рука, та більших строкатих дві чи три, та срібних... Ой, не знай скільки... та ще.. — намагався згадати Жайсак.
— Так чого ж ти, боягузе нещасний, киснеш?! — обурився Тарас Григорович. — Кажу тобі: вистачить і на калим, і на весілля, і на подарунки, і на життя. Бери гроші і йди сміливо до Джантемира свататися.
— Ой, таж він на мене злий, як джульбарс! За байгу. Та й Шаукен нацьковує його весь час на мене... Вона теж на мене дуже, дуже злий.
— А їй чого злитися?
Довелося Жайсакові розповісти, як вона намагалась його спокусити в горах Алатау. Друзі довго і весело реготали, уявляючи собі лють перестиглої красуні і бешкетуватий напад на неї баламута Рахіма з Ісмагулом, але Жайсакові було не до сміху, і, коли Шевченко й Вернер нарешті замовкли, він одверто висловив те, що весь час жевріло в його серці останньою надією:
— Ой Тарас-ага! Попроси майирів поїхати до нашого бая. Джантемир боїться російських начальників, як самої смерті, і зробить усе, що вони йому накажуть, тому що без майирів він ніяк не проживе: нападуть хівинці — майири їх поб'ють; жатаки або тюленгути не схочуть робити — майири їх покарають за бунт; багато буде вовків — майири їх постріляють. Накажуть майири: "Віддай Кульжан Жайсакові", — віддасть одразу.
Тарас Григорович зрозумів, що для Жайсака це дійсно остання і єдина надія.
— Що ж, спробуємо попросити, — кивнув він своєю лобатою головою. — Підемо до Бутакова, до Богомолова та до осавула Чорто-рогова, а там, може, і раїмський комендант приєднається.
—Ой, тільки ж швидше, швидше проси! — простогнав Жайсак, — бо ж новий місяць народиться через три рази рука. А що, коли Мол-дабай приїде раніше?
— Сиди і про Молдабая мовчи, а коли бай прийме твій калим і призначить день весілля, — пошли до нього надійну людину, хоча б твого приятеля, з яким ти ловив беркута. Хай сповістить, старого чорта, що він спізнився і що Кульжан вже одружена. Тоді ніхто не довідається про твою брехню, хіба що сам бовкнеш зайве.
Жайсак був такий стурбований, що тільки повторював:
— Ой Тарас-ага, швидше іди до майирів! Вони мене не послухають. Проси сам. Джантемирові треба казати багато слів... Різних слів... Розумних слів... Я таких не знаю.
Веселий і бадьорий зустрів їх Бутаков, і поет одразу розповів йому, що привело їх до нього в такий незвичний час.
— Чому не допомогти хорошій людині, — відповів капітан-лейтенант. — Правда, сват я без досвіду, бо ще ніколи цим не займався, але ви прийшли дуже вчасно: мені треба поїхати до Джантемира купити в нього кілька баранів, щоб підгодувати команду перед плаванням. Отже, з'єднаємо приємне з потрібним. їдьмо всі гуртом та й Богомолова з собою запросимо. Тільки для такого урочистого випадку, як сватання, треба одягти парадний мундир з орденами. Раджу і вам причепуритися: для таких людей, як Джантемир, кожна медаль, кожна цяцька на грудях гостя багато важить і набуває особливого значення. До речі, я одержав значок члена Географічного Товариства. На-чіплю і його... Ти, Жайсак, не хвилюйся. Дасть Бог, усе буде добре. А ви, Тарасе Григоровичу, підіть поки що до Богомолова та до Чор-торогова і запросіть їх взяти участь в цій оригінальній експедиції.
Не минуло й години, як косаральське начальство з Богомоловим і Чортороговим на чолі і Вернер та Шевченко переїхали шлюпкою по-весняному повноводий рукав Сирдар'ї і весело рушили в Раїм. Бутаков зайшов там до коменданта Даміса і попросив у нього хоч якусь бричку доїхати до аулу. Даміс одразу наказав запрягати і віддав у повне розпорядження "славетних мореплавців" цілих два тарантаса, а довідавшись про оригінальну мету їх несподіваної подорожі, і сам до них приєднався разом з поручиком Ейсмонтом та прапорщиком Нудатовим. Вони теж одягли повну парадну форму з орденами та всіма іншими регаліями.
Жайсак, провівши Бутакова та інших до форту, найкоротшими стежками помчав в аул, кленучи себе, чому пішов до Тараса Григоровича пішки, а не поїхав конем. І все ж він випередив урочистий кортеж своїх сватів і встиг попередити Кульжан, що, мабуть, сьогодні вирішиться його і її доля. Кульжан захвилювалася. Він теж був сам не свій, але порадив їй вбратися в святковий одяг і вийти до гостей, а коли батько або свати спитають її, чого вона хоче, сміливо сказати батькові, про що мріє вона і чого благає всім серцем.
Оглушливе гавкання сповістило про наближення сватів, Джантемир страшенно злякався, коли йому доповіли, що до аулу під'їжджають мало не всі офіцери. Він подумав, що росіяни вирішили зігнати його з зимівлі або накласти якийсь новий податок, чи зробити ще якусь прикрість.
"Образилися... Озлилися на мене... До кінця тою не залишилися. Акинів не стали слухати... Тепер приїхали помститися... — мелькало в його голові. — Треба якось спокутувати... Прийняти якомога краще, урочисто, шанобливо..."
— Ой бой! Біда на мою голову! — приказував він, не потрапляючи руками в рукава святкового халата.
Назустріч трьом вершникам і мореплавцям у двох тарантасах вже вийшли Ундасин, Байсали та Ісхак. За ними, сопучи і захлинаючись від задишки, поспішав сам Джантемир.
— Гості — благословення Аллаха, — приказував він, розтягаючи губи солодкою та улесливою посмішкою. — Велике свято, великий айт сьогодні в мене через ваш приїзд до мого скромного аулу. Хай буде благословенна справа, що привела вас сюди, — вів він далі, обома руками потискуючи руку Бутакова.
— Дай Боже, щоб ця справа дійсно стала святом хоча б для двох людей, — відповів Бутаков, намагаючись потрапити йому в тон і не знаючи, як належить поводитися в таких незвичних обставинах.
Джантемир так само урочисто потиснув руки всім іншим гостям і продовжував жестами й поклонами запрошувати їх до себе.
— Я так шкодував, що непереможні російські майири не залишилися до кінця тою. Я лаяв своїх синів: певно, вони погано прислуговували дорогим і поважним гостям, що найпочесніші гості поїхали так рано додому, — упадав бай біля офіцерів.