— Та все як було, так і є. А чому ви, Дмитре Івановичу, не приходите в музей? Занедужали, чи що?
— А хіба ви не знаєте чому? Я ж розбив бюст Бруно. Повірте, як мені тяжко на душі, не можу собі простити цю необережність. Ви ж знаєте, як я добував його, скільки я ходив за ним, і ось маєш, сам же його розбив...
— Ні, Дмитре Івановичу, Бруно цілий.
— Ви що, жартуєте зі мною?
— Ні, не жартую. Ось прийдіть подивіться: він стоїть на своєму місці.
Дмитро Іванович полегшено зітхнув, усміхнувся. Він зрозумів, що бюст відновлено. Тепер йому цікаво було глянути на нього.
— Ну гаразд, тоді зразу ж прийду.
Через годину Яворницький уже стояв біля бюста Бруно і милувався ним. На обличчі професора розпливалася приємна усмішка.
— Чудо, справжнє чудо! Хто це відновив?
— Корній Павлович,— сказав Садовий.
— Золоті руки! Ось що, Юхиме Платоновичу, візьміть оці сто карбованців і віддайте йому. Так і скажіть: це особисто від мене. І подякуйте щиросердо за те, що він порадував мене.
Так бюст Джордано Бруно "воскрес" і знову посів своє місце в історичному музеї.
...Почалася революція. Буржуї тремтіли: де ж сховати нагромаджене добро?
Левченко прибіг у музей до Яворницького;
— Дорогий Дмитре Івановичу, допоможіть...
— Що таке, що з вами?
— Та революція ж!
— То й що, як революція?
— Як що? Все ж загине, все пропаде. А моя колекція! — І гірко заридав, схопившись за голову. "Ага, дійшло!" — подумав Дмитро Іванович
— Так чого ж ви хочете від мене?
— Порадьте, куди мені сховати свою колекцію, як її врятувати?
— А це вже діло ваше. Колись я вам давав добру пораду — віддати до музею, не послухали. А тепер нехай у вас поболить голова, а не в мене.
— Дмитре Івановичу, забудьмо наші суперечки. Зараз не до того. Допоможіть, благаю вас!
— Як, чим же я допоможу?
— Може, де в музеї знайдеться куточок, щоб хоч тимчасово скласти мою колекцію?
— Ви що, з глузду з'їхали? Музей — не сховище! Цього не можна робити. А проте, почекайте кілька днів.
Через три дні колекціонер Левченко прибіг до Дмитра Івановича прямо додому. Прийшов не з порожніми руками, а приніс особистий подарунок — порцелянову Венеру. Дмитро Іванович прийняв цей дар, подякував і того ж дня відніс статуетку в музей, щоб заінвентаризувати.
Професор добре знав, що Левченко ночами не спить. Днів через десять Левченко, змарнілий, з припухлими очима, неголений, знову з'явився в музеї. Він назирці ходив за Дмитром Івановичем і благав урятувати його колекцію. Яворницький добре розумів, що Левченкові немає куди подітися, колекція буде в музеї, але йому хотілося провчити цього гоноровитого та жадібного багатія. І він цього домігся. Сталося так, що Левченко на все був згодний.
"Отак вашого брата і треба вчити",— думав Дмитро Іванович, хитро посміхаючись.
— Ну от що,— сказав нарешті.— Я оце весь час думав, як урятувати вашу колекцію, і вирішив допомогти вам. Як тільки сяде сонце, все несіть сюди. Ми ваші колекції складемо в ящики і — в підвал. Туди ніхто не загляне.
Так і зробили.
У Левченка камінь з серця звалився. Та радість недовго тішила багатія. Якось Левченко завітав до музею, щоб пересвідчитися, чи все там на місці. Зайшов, глянув і очам своїм не повірив: уся його колекція акуратно була виставлена у вітринах музею. Біля кожної речі стояв номер з інвентарної книги.
— Як це розуміти? — спитав він у директора музею.
— А так розумійте, як ото бачите! — відповів Яворницький.— Ваша колекція конфіскована. Революція! Нехай тепер усі милуються тим, що довгі роки було приховано від людей, лишалося власністю одиниць... Вийшло, як бачите, на моє: вся колекція стала надбанням музею, а значить, і народу.
Не тільки Левченко тремтів за свою колекцію в перші роки Жовтневої революції. Захвилювалися мало не всі чиновники, дворяни, царські посіпаки. Не знали, що робити, де сховати своє багатство, рідкістні речі, нажиті чужою працею.
Багато катеринославських дворян і купців кинулися до професора Яворницького просити ради.
— Допоможіть, шановний Дмитре Івановичу, куди подітись, де приберегти наші скарби?
Дмитро Іванович радів, що для нього тепер випав багатий врожай.
— Несіть у музей. Тут усе буде ціле.
І попливли в підвали музею коштовяі речі. їх власники були певні: тут, у музеї, надійне місце для схованки речей.
Через деякий час на стінах музею з'явилися цінні художні картини, у вітринах — порцеляновий і фаянсовий посуд, рідкісні годинники, коштовні люстра тощо.
Все це багатство з наказу Дмитра Івановича було заінвентарізовано і стало власністю музею назавжди.
ДВІ ПОДОРОЖІ ДО ТАРОМСЬКОГО
Заслуги Дмитра Івановича в справі збирання й охорони пам'яток матеріальної культури Придніпров'я важко переоцінити. Всі могили, кам'яні баби, історичні будинки, запорозькі церкви він узяв на облік і старанно охороняв.
Коли він брав усе це на облік, то знав, де і що лежить, у кого зберігається таке, що йому місце в музеї.
На ювілейному засіданні Архівної комісії, що відбулося 21 квітня 1913 року, Дмитро Іванович виступав з лекцією про життя на Дніпровських порогах з тих часів, коли вперше з'явилися сліди людського життя, і до часів Запорожжя. Він розповів і про історію краю, і про зібрані рідкісні старовинні речі, і про ті речі, які слід залучити до музею, врятувати від загибелі.
У той же день Дмитро Іванович показав присутнім на цьому засіданні величезне двопудове запорозьке євангеліє, яке він добув у старій церкві поблизу Катеринослава.
До Дмитра Івановича дійшли чутки, що в церкві села Таромського є старовинне запорозьке євангеліє. Ця рідкісна і цінна річ схвилювала історика. Він кинув усі справи й поїхав до настоятеля цієї церкви. Хоч як він його благав, але настоятель виявився упертим і євангеліє не віддав.
Минув рік. Замість старого впертого настоятеля прибув туди другий. Це був простенький, довірливий, м'якіший настоятель, і Дмитро Іванович вирішив будь-що забрати євангеліє.
...Чудовий травневий ранок. Тиша. Тільки чути співи солов'їв, та десь на березі Дніпра, перелітаючи з дерева на дерево, кувала зозуля. Вулиця — порожня. Несподівано тишу села порушив ритмічний кінський тупіт. До будинку настоятеля, що стояв напроти церкви, підкотив гарний фаетон, яким вправно керував парою відгодованих коней візник. З блискучого фаетона вийшов якийсь чепурно вбраний, високий на зріст чоловік у капелюсі. Обличчя в цієї людини приємне, поголене, вуса трохи звисали.