Приїжджий сміливо пішов до будинку настоятеля. Постукавши в двері, зайшов у будинок. Тут його зустрів настоятель, який, побачивши такого поважного пана, зовсім розгубився й не знав, як поводитися. Але вихід з того становища знайшов сам приїжджий.
— Дозвольте, батюшко, відрекомендуватися.
— Прошу. Кого ж маю честь бачити?
— Професор Московського університету; доктор історичних наук Дмитро Іванович Яворницький.
Настоятель трохи злякався, бо в своєму житті він уперше побачив професора, та ще й доктора, і зовсім розгубився. Замість чіткої відповіді він щось промимрив невиразно:
— Дуже... дуже приємно, дуже радий, готовий до послуг!
Настоятель заметушився, не знав, де й посадити поважного гостя. Але Дмитро Іванович був добрий психолог. Він зрозумів, що саме зараз треба кувати залізо, і попрохав настоятеля повести його до церкви.
Батюшка не знав, чому професор поспішає в церкву. Він подумав, що вчений дуже релігійна людина і хоче спершу помолитися богові, а потім розкаже, в яких справах прибув. Проте швидко взяв ключі й пішов з гостем до церкви.
Увійшовши, Дмитро Іванович попрямував у вівтар. Професор скрізь уважно розглядав, усе вихваляв і вже побачив те, що йому потрібне,— старовинне євангеліє. Воно лежало на престолі.
Дмитро Іванович бере в руки це євангеліє, розглядав і каже:
— Це дуже старовинне, до того ж запорозьке євангеліє. Я його заберу до музею!
Не питаючи дозволу, Дмитро Іванович мовчки загорнув євангеліє в хустку, що мав при собі, і вийшов з церкви. Настоятель розгублено дивився на гостя.
Дмитро Іванович прощається, тисне руку.
— Дуже вам дякую! Поїхали! — звернувся він до візника і, знявши капелюха, востаннє помахав довірливому і трохи переляканому панотцеві.
Настоятель у цей час мов отетерів, начеб води в рот набрав. І тільки згодом, коди фаетон був уже далеко, він почухав собі потилицю і сказав:
— От халепа! Аж не віриться, наче хто уві сні приїхав і забрав євангеліє.
Днів через три про цей випадок дізнались парафіяни. Та було вже пізно. До музею прибули уповноважені від громади, щоб забрати назад євангеліє. Дмитро Іванович прийняв їх дуже ввічливо, ласкаво і довів їм, що двопудовому євангелію місце в музеї.
КОЗАЦЬКИЙ ДЗВІН
Дмитра Івановича часто можна було бачити в церквах та монастирях. Приходив він туди, звісно, не богу молитися, а добувати рідкісні речі, бо добре знав, що по церквах багато є цінних експонатів церковної старовини, які лишалися ще не залученими до музею.
З цією метою послав він нас 1930 року у подорож з мандатами Наркомосвіти УРСР. Нам довелося побувати в Солонянському, Царичанському, Петриківському, Криничанському районах та Мишуриному Розі.
Перед виїздом Дмитро Іванович викликав працівників музею до кабінету й сказав:
— Ану, візьміть свої блокноти та запишіть, в яких церквах і що саме зберігається з старовинних речей музейного значення. Майте на увазі, ви там знайдете рідкісні експонати, виготовлені в селах Запорожжя кустарним способом.
— А що, як попи поцікавляться,— спитав хтось Дмитра Івановича,— звідки ми знаємо про церковні скарби?
— Кажіть, що знаєте, але не кажіть, що я вас вирядив, бо вони й так косо на мене дивляться, кажуть, що я розоряю їхні церкви. У вас мандати Наркомосвіти, отже, все, що я перелічу вам,— забирайте і везіть до музею. Особливо, кажу, зверніть увагу на церковні речі в Мишуриному Розі. Там, на дзвіниці, висить стародавній дзвін. Без цього дзвона не повертайтеся. Так собі й запам'ятайте!
У селах ми скуповували і приймали в дар для музею рідкісні килими, рушники з оригінальними орнаментами, речі, що відображають розвиток сільського господарства, бджільництва, бондарства та інших промислів.
Доїхали до Мишуриного Рога. Зайшли в сільраду, показали документи і зразу ж до церкви. На наше прохання титар подав опис церковного начиння. Бачимо: в опису немає козацького дзвона. Виходить, якесь шахрайство.
— А подайте нам другий опис,— попросили ми.
— Другого опису в нас немає,— відповів титар.
— А чому ж тут не видно козацького дзвона?
— Та чого ж він там буде, коли його у нас немає! Прийшов піп з попадею. Піп справляв хрестини і був напідпитку. Почував себе сміливо й розв'язне.
— Чого ви причепилися? Ніякого дзвона в нас немає! — присягався піп.
— Тоді почекайте, я сам огляну дзвіницю. Тільки-но я піднявся на східці, піп схопив мотузку, що звисала з найбільшого дзвона, і хотів було вдарити на сполох.
Та це йому не вдалося. Попадя схопила п'яного попа за рясу, благаючи схаменутися.
А тим часом я зліз на дзвіницю, знайшов козацький і дзвін, про який нам розповідав Яворницький, записав слова, що були відлиті на його поверхні. Потім склали акта.
— Ну, де козацький дзвін? — спитав нас Дмитре Іванович, як тільки ми зайшли в музей.— Мабуть, чимало клопоту було з ним?
— Та було!
І ми розповіли сцену з п'яним попом у Мишуриному Розі.
Через тиждень піп сам привіз козацький дзвін до музею.
— Ну й хлопці ж у вас, Дмитре Івановичу,— скаржився він Яворницькому.— І як це вони довідалися про цей дзвін? Дмитро Іванович промовчав. Посміхнувся в свої білі вуса й задоволене підморгнув бровами, що звисали над розумними, хитруватими очима.
ПІП-АРТИСТ ТА "ЧУДОТВОРНІ" ІКОНИ
Нам ніколи не доводилося бачити, щоб Дмитро Іванович хрестився, дотримувався релігійних свят. Проте одного разу стало відомо, що він ходив на зелені свята до церкви Олександра Невського, яка містилася тоді на Пушкінському проспекті.
— Скажіть, Дмитре Івановичу, ви до церкви ходите? — спитали його.
— Ні, як правило, не ходжу. Нічого там не бачу втішного для своєї душі. А от в тій церкві, що на Пушкінському проспекті, двічі був. Бо там за попа править службу артист К. Шарай — він має чудовий голос. А коли до мене приходить, то співає "Ой літав орел...". От я й слухаю його, не вдаючись у те, що він співає, головне — як співає. Але я бачу, що вас цікавить і друге: чи вірю я в бога? Ну, як вам сказати. Я ніколи не думав, що більшовики повалять стовп, який простояв тисячу літ непохитно, а все ж таки повалили.
Під "стовпом" Дмитро Іванович розумів релігію.
Подумавши, Дмитро Іванович сказав:
— Люди створили собі бога, а не бог людей. Ви гляньте на ікони, що в музеї, і легко в цьому переконаєтеся.