Даремно боявся голова комісії по організації виставки, що українська садиба буде виглядати бідною порівняно з американською: вона була багатшою своїми духовними достатками. Про це свідчила постійна увага до неї відвідувачів.
Виставка вже наближалася до кінця. Професор запримітив, що в сільськогосподарському відділі поставлені пречудесні роги сірих волів. Історик почав клопотати, щоб ці експонати потрапили не в поміщицькі хороми, а до музею. Хоч керівники виставки неохоче йшли на це, але Дмитро Іванович не відступав і домігся свого. Незабаром чучела волячих голів з крутими рогами з'явилися в музеї. Вони стояли попереду чумацького воза.
Дмитро Іванович говорив: "Хай наші нащадки дивляться на сірих українських волів, щоб знали, якими волами чумаки їздили в Крим по рибу та сіль".
На цю виставку земська управа організувала екскурсію вчителів. Дмитро Іванович вміло скористався цією нагодою. Він зустрівся з вчителями і запросив їх до музею.
— Дорогі колеги,— звернувся вчений до них.— Ви живете серед трудівників села, ви щодня бачитесь з ними, чуєте цікаві пісні, легенди, казки, які народились і зберігаються в незамулених джерелах,— записуйте їх, збирайте Цікаві реліквії, охороняйте пам'ятки культури та історичні споруди, пишіть історію сіл. Кому ж, як не вам, і перо в руки! Беріться за це святе діло, вам нащадки скажуть спасибі.
В той же день багатьом ентузіастам Яворницький за своїм підписом видав посвідчення про те, що вони уповноважені по охороні пам'яток культури та кореспонденти музею.
Перед тим як розпрощатись, до професора підійшов учитель з Павлоградського повіту Аполлон Полиський.
— Ваші слова, Дмитре Івановичу, запали в моєму серці. Думаю одразу ж взятися за історію сіл.
І Полиський написав історію сіл Слав'янки, Підгороднього, Новопавлівки. Трохи згодом до Яворницького почали надходити листи з описами історичних пам'яток.
Усі пам'ятки минувшини за допомогою таких кореспондентів Дмитро Іванович узяв на облік і забезпечив їх охорону по всій Катеринославщині.
БЮСТ ДЖОРДАНО БРУНО
Місцевий купець К. Левченко все своє життя збирав колекції і зберігав їх у своєму палаці. Найбільше поталанило йому зібрати порцелянового посуду рідкісного венеціанського виробу. Це були оригінальні позолочені та розмальовані вази, сервізи тощо. Тут же були мармурові й бронзові статуетки. В окремій кімнаті зберігалися десятки коштовних картин російських та закордонних митців.
В різноманітній колекції Левченка був і порцеляновий бюст Джордано Бруно — великого італійського мислителя, матеріаліста й атеїста, якого 1600 року римські інквізитори спалили на вогнищі за проповідь передового світогляду, за виступ проти релігії та папства.
Цей бюст зразу ж запримітив професор Яворницький, як тільки ступив у будинок колекціонера.
"Бути йому в музеї, а не тут, у хоромах купця",— подумав Дмитро Іванович.
— От що я вам скажу, шановний друже,— каже він згодом, сідаючи на канапу.— Прийде час, і ми розлучимося з світом. Смерть нікого не обійде — ні вас, ні мене. Кому все це залишиться? Ви — багатий, дітей немає... Для кого ви дбали? Хто згадає вас? Ніхто! Тепер уявіть собі інше: ваші речі опинились у музеї. Над ними буде написано — хто зібрав колекцію, хто віддав її в музей. Це ж вища атестація культури й гуманності людини! Це увічнить вас. О!..— підняв пальця Яворницький.
— Для мене, шановний професоре, добре зрозуміло, що ви затіваєте. Та цьому не бути. З якої це речі моє надбайня, мої скарби повинні стати здобутком інших. Ні, це занадто...
Суперечка між ученим і колекціонером була гостра й тривала довго. Вони посварилися і довгий час не розмовляли.
Проте думка ще раз завітати в будинок Левченка не покидала Дмитра Івановича. Невдовзі така нагода випала. Зустрілися вони в театрі. Після закінчення вистави Левченко взяв Дмитра Івановича під руку і сказав:
— Чи ви й досі на мене гніваєтесь?
— Ні, я вже трохи одійшов, а гніватися на вас е за що...
— Досить, досить гніватися. Краще ходімо до мене, я покажу вам нові колекції.
Цього запрошення Дмитро Іванович давно чекав, і добре, що ініціативу виявив не він, а Левченко. Дмитро Іванович знав, що колекціонер Левченко дуже побожна людина, й він надумав подарувати йому невеличку й непоказну бронзову статуетку "Розп'яття Христа", яка була в нього вдома. Левченко зрадів і вдячно прийняв цей дар.
— А чим же я віддячу вам, Дмитре Івановичу?
— Та це вже як ваша ласка. Чого не жаль!..
— Відверто кажучи, всього жаль: збирачеві колекцій жалко розлучатися з найнезначнішим експонатом. А все ж треба щось і вам підібрати. Може, ви самі щось уподобали?
— Ви вгадали.
— Цікаво, що ж ви собі намітили?
— Ну, ось хоч би бюст Бруно! Навіщо ви зберігаєте цього безбожника?..
— Та й то правда. Ну що ж, нехай буде на ваше: беріть!
— А на додачу до спасителя,— сказав Дмитро Іванович,— я подарую вам свій твір "За чужий гріх". Читали?
— Ні, не читав! Буду дуже вдячний.
Левченко цього разу легко піддався впливові Яворницького і назавжди розпрощався з бюстом Бруно.
Придбаний бюст Дмитро Іванович приніс просто в музей, записав його до книги і зразу ж виставив на видному місці — у найсвітлішому залі.
Проводячи екскурсію, Яворницький часто зупинявся біля бюста Бруно й докладно розповідав відвідувачам про життя й мужню смерть відомого мислителя. Та недовго втішався цим бюстом Дмитро Іванович. За якийсь час з ним скоїлася біда. Якось ранком Дмитро Іванович проходив по музею, круто повернувся й ненароком зачепив бюст; той упав на кахляну підлогу і розбився на друзки. Дмитро Іванович увесь затремтів, зблід, а потім зайшов до свого кабінету, взяв капелюх й мовчки пішов додому. П'ять днів він не приходив до музею.
Щоб якось зараяти біду, розсіяти. тугу в душі професора, співробітник музею Ю. П. Садовий зібрав груддя бюста і потай відніс до реставратора Корнія Павловича Шамраєвського. Той охоче взявся за діло. Не минуло й доби, як Бруно стояв на своему місці. Тоді Садовий взяв з собою службові справи й пішов на квартиру Яворницького.
— Здрастуйте, Дмитре Івановичу!
— Здоровенькі були! Що там чути, що нового? Розказуйте...
Такими словами Дмитро Іванович завжди зустрічав службовців музею. Сам же в цей час сидів за столом і переписував слова до українського словника.