З
Але найбільше і мороки, і страху зазнав голова, коли справа торкнулася відгодівлі свиней на м'ясо.
— Як у вас із поголів'ям свиней? — запитав представник.
Голова колгоспу почав весело і без зупинки:
— План поголів'я свиней у нас виконано й перевиконано. Свиноматок ми маємо сімдесят, кнурів — п'ять, усі свині миргородської породи і дають тільки ділові поросята…
— Скільки? — перебив представник.
— Чого? — перепитав голова.
— Поросят! — пояснив представник.
— Якими ви цікавитесь: свинками чи кабанчиками? — запитав голова.
— Діловими! — пояснив представник.
— Поросята в нас миргородської породи, рябенькі! Свинки рябенькі і кабанчики рябенькі! Свинка йде на свиноматку, а кабанчик, як не виложити, так він іде на кнура… Кнури в нас ділові, дуже ділові…
— А про разові свиноматки чули? — перебив представник. — Скільки в цьому році матимете разових свиноматок?
— Разових? — отетерів голова.
— Ну да, разових! — підтвердив представник.
Голова такого не чув, розгубився, і в нього мимоволі вирвалось:
— Ех, раз! Іще раз! Іще много, много раз!
— Ні, це не те! — посміхнувся представник. — Разові свиноматки — це коли молодих маток спаровують один раз, одержують приплід, а потім їх ставлять на відгодівлю. Цим самим ви, витрачаючись значно менше, ніж на постійних свиноматок, збільшуєте вихід отих самих ділових поросят. Чули про таке?
— Чув, чув, розуміється! — бовкнув голова, хоч він і поняття про разові свиноматки не мав. — Але ми вважаємо, що всетаки многоверстатні свиноматки вигідніші…
— Які, які свиноматки? Многоверстатні? Що це за штука, такого не чув! — засміявся представник.
Але голова, побачивши, що засипався вже по самісінькі вуха, замовк…
4
Голова наш, як бачите, не викрутився.
Але багато ще викручуються! Викручуються вони там, де контролери або самі не дуже дужі у сільському господарстві, або не докопуються при перевірці до корінців діла, і метиковані брехуни забивають їм баки.
HISTORIA MENNINGITICA
Отак собі живеш, живеш і не знаєш, де ти в житті знайдеш, а де потеряєш…
Живемо ми собі отут на Радянській Україні, народжуємося, ростемо, вчимося, працюємо, всеньким народом творимо історію своєї Батьківщини, вченіісторики досліджують ту історію, пишуть її, наші нащадки вивчають її і т. д. і т. ін.
І от ми собі думаємо, що ми. знаємо свою історію, а виходить, що воно зовсім не так, що наша історія не справжня історія, що її, нашу історію, далеко краще знають десь аж у Колумбії…
Де та Колумбія?
Кажуть, що не близько десь. Ото як кінчається Закарпатська Україна, так іще далі… За горами, за Карпатами, кажуть, пішли вже чужі землі, закордонні різні держави, так іще треба іти чи їхати через ті чужі землі, а потім дійти до протоки з дуже трудною назвою чи Гилрабтар, чи Гирбалтар, так треба попливти тією протокою, випливти в море-окиян, що зветься так само, як і пакт, — Атлантичний вроді окиян, і тим окияном, окияном, окияном аж до тої землі, де стоїть статуя сліпої свободи, а за тією сліпою свободою стоїть Білий дім… Далі вуличкою, поза Білим домом, повернути ліворуч — і вийдеш ніби в степ, і вже тоді все степом, усе степом, усе степом дійти до річки, що має вроді нашу назву Мусійсіпав. На цій річці гукайте порома: "Подай перевозу!" Перепливли річку Мусійсіпав, беріть "цабе", тільки не круто "цабе", а колинеколи цобкайте, дійдете до могили, з могили вже, кажуть, видать і Колумбію, — ще, може, гін із дев'ять за тою могилою вона, та Колумбія, і є.
А якщо там її нема, то, значить, треба її шукати в іншому місці, але у тих-таки краях. Та там можна розпитати.
Так у Колумбії є університет, а в університеті працює професор, на ім'я Кларенс, а на прізвище Меннінг, так оцей саме професор Кларенс Меннінг найкраще знає історію України.
Він і книжку про Україну написав. І зветься та книжка "Україна XX століття".
От ми з вами живемо на Україні, будували ми з вами свого часу Дніпрельстан, потім його гітлерівці зруйнували, після війни ми Дніпрельстан усеньким народом Радянського Союзу відбудували, а, бачите, й не знали, що вся електроенергія спеціальними проводами йде на Москву.
Ми, українці, навіть і не помітили, коли росіяни ті проводи протягли. Уночі, мабуть… Ну, ото ж ми, як завжди, по трудах повечеряємо, та й спать. А росіяни в цей час — за лопати, та за стовпи, та за дріт, ми вранці прокидаємося — і не туди, що вже кілометрів за сотню електропроводу з Дніпрельстану на Москву проведено. Та хитро як! Ми собі гадаємо, що то звичайнісінький собі телефон чи телеграф, а воно, бач, електроенергію забрано!
Дивуєтесь, звідки у колумбійського професора така обізнаність про події на Радянській Україні? Від його прізвища!
Його предки і він сам гетьчисто хворіють на менінгіт, — з того ото вони Меннінгами й звуться.
А відомо, що може нагородити людина, коли вона перехворіє на менінгіт!
От вам і наслідки!
Нема чого дивуватися, — ми ще з вами і не таке почуємо.
Ми, проте, дуже вдячні професорові Меннінгу за таку увагу до нашої історії.
На його честь наші жінки прозвали наймодніші свої капелюшки — менінгітками!
Ура! Ура! Ура!
МРАКОБІССЯ
Всесвітня Рада Миру, як відомо, ухвалила святкувати в цілому світі сто років з дня народження великого сина українського народу, поета Каменяра Івана Франка.
Цілий культурний світ, усеньке прогресивне людство віддаватиме шану пам'яті одного з найвидатніших письменників і громадських діячів нашого народу, що все своє життя, свій поетичний геній, всю снагу свого титанічного розуму і гарячого серця віддав для щастя трудящого людства…
То ж з його палких уст почула зневірена трудяща, пригноблена людина полум'яний клич: Люди! ДітиІ
До мене! Я люблю вас, всіх люблю! І все зроблю, що будете хотіти! Чи крові треба — кров за вас проллю, Чи діл — я сильний, — віковічні скали Розтрощу, на землю повалю!..
Великий Каменяр великими ділами всього свого життя довів, що він справді сильний, — за це йому вселюдська пошана й подяка…
Батьківщина великого Каменяра — Радянська Україна — протягом цілого ювілейного року святкуватиме знаменну дату.
Само собою розуміється, що святкуватимуть цей величний ювілей і земляки великого поета, з різних причин поза Україною сущі…