Поради більше для спеціалістів, бо кому ж, як не спецові, братися відновляти.
Спец — важна штука, корисна штука, хароша штука, але не всі специ ще добре в теперішніх умовах орієнтуються, не всі знають, з чого та як починати!
Так оце я їм допомогти хочу.
Приміром, от ви спец. Комерційний спец, що в торгівлі, як у себе вдома.
Бахтрах! Трахбах! І держава одну дірку й залатала…
Раз ви такий, не крийте свого хисту, не ховайте свого талану.
Станьте на платформу Радянської влади й починайте. Починати треба так.
Заявивши, що ви вже стали на ту платформу, тобто, значить, вам уже цілком усе вже довіряють, ви пропонуєте свої послуги:
— Можу бути за комерційного директора!
— Будь ласка! У нас он скільки і пайових, і акційних… Вас призначають, бо вам довіряють.
Ви й собі набираєте штат співробітників, яким так само довіряєте.
Бо без довір'я не може ж бути праці!
А кому ви можете довіряти?
Ясно. Людям, що їх ви якнайкраще знаєте!
А яких ви людей якнайкраще знаєте?
Ясно, своїх добрих знайомих або, ще краще, родичів.
Ви їх і попризначайте в дорученім вам чи товаристві, чи тресті, чи там у чім іншім…
Ви тоді будете мати певність, що вже ніхто вас не підведе.
Починаєте ви торговельні операції…
Зновтаки, з ким ви маєте ті операції провадити?
Ясно. З людьми, що їм ви довіряєте…
А кому ви довіряєте?
Ясно. Своїм старим знайомим або, ще краще, родичам, певним, значить, людям. Ви їм і продаєте…
Ви певні, що ніякого підвоху не матимете.
Ваша дружина буде за вас і за вашу кар'єру спокійна.
Вона тоді не нервуватиметься, не нервуватиме вас.
Вона спокійно може піти вибрати котикове або каракулеве манто і, як людина спокійна, урівноважена, чортзначого не купить…
Так само й жінки ваших родичів…
От уже певна група людей житиме в добробуті…
А "добробут кожного окремого громадянина в сумі дає добробут цілої держави".
А добробут держави — це ж і є ваша мета.
Ви її поволенькиповоленьки, а досягнете.
ЗА ДІТЕЙ Племінниця в мене є, Лялька…
Читати вже оце навчилася. І страшенно любить читати газети.
Бубликом не годуй — дай газету.
Не встигнеш додому прийти, миттю тягне з портфеля свілсе число, сідає важно так і ніби якусь державну справу вирішує: поважно так смакує…
І що ж би ви думали?
Зіпсували газети мою племінницю.
Дочиталася до того, що тепер увесь час ходить та все:
— Негарні, дядю, тепер люди які пішли. Злі, дядю, тепер люди пішли… Мучать люди людей…
— Звідки це ти, Лялю? Що скоїлось?!
— У газетах он що пишуть!
— Що пишуть? Де ж там таке пишуть?
— І вчора пишуть… І сьогодні пишуть… І позавчора пишуть…
— Де? Що пишуть? Що ти там таке погане вичитала? Де там люди негарні?!
— Негарні, дядю, люди!
— Та чому вони негарні? Що вони такого злого роблять?
— "Підтягують" одне одного, а потім "розкачують"!
— Що ти мелеш? Хто кого "підтягує"? Хто кого "розкачує"?
— А ось читайте: "Треба підтягтися!"
— Ну, так що?
— А далі он: "Та розкачайтесь же, товариші! І інших розкачайте!" Бачите, які то люди. Підтягнуть, а тоді ще й розкачують! А як, дядю, це роблять? За шию? На оривку? А потім за ноги та й гойдають? А воно ж болить… І вас, дядю, розкачують?
— Та то ти не так розумієш… Ніхто нікого не розкачує…
— А нащо пишуть?
— Та то так, щоб люди розкачувались, щоб люди підтягувались! Щоб люди… Одне слово, щоб… ну, підтягувались! Розкачувалися щоб… А як самі не хотять, треба їх підтягти й розкачати… Одне слово… Розумієш?!
— Ну да! Я ж і кажу! Злі люди… І мене, як виросту, розкачуватимуть та підтягуватимуть?.. Я не хочу! Я краще вмру!
— Та ніхто тебе не розкачуватиме! Дивись, причепилась! Іди чай пий! То не про тебе там пишуть… То такі слова є… Ну й ухопилися за ті слова й пишуть… Нема кращих слів… А вони не страшні… Ніхто нікого не підтягує…
СТРАХІТТЯ
Газет не читаю через переобтяженість роботою та слабке здоров'я.
З листа
Не читаю, знаєте… Не читаю… Роботи таки чимало, а головне — дєйствує якось не гаразд. Слабну… Прийде газета, і так, знаєте, іноді хоч переглянути хочеться, а не можу… Ну, не можу — й край!
Візьмешся — руки тремтять, жар починається, на очі сльоза набігає. Пссиніюпосинію й кину.
А то якось ухопив свіже число, тільки розгорнув та: "Окупація Рур…" — про себе промовив, так воно в праву пахву, отак на два пальці в бік од пупа, як шпигоне! Зблід увесь… Піт із мене ллється… Жінка вже на черево й пляшку з гарячою водою й оцтом лоба натерла — не бере… Вертить мене млинком по канапі… Я й сього, я й того… Побігли за лікарем. І що б ви гадали? А пендицит. Газетний апендицит. Хвороба така шлункова.
— Не їжте, — каже лікар, — тижнів зо три твердого та дуже гарячого.
Отаке було. Та тільки ніжинськими огірками й урятувався. Вони, знаєте, не дуже тверді й не гарячі. А то хоч пропадай…
Та як вам усе порозказувати, так, їйправо, не повірите.
Одного разу ліг після обіду відпочити (роботи ж таки сила, самі знаєте!), взяв собі газетку (рискнув!) і розгорнув… Як ударило ж мене в сон! Та в який сон! Уже й на засідання бігти треба, а я сплю. Та якби спав, як люди сплять… А то ж приверзлося! Ніби всі комунальні будинки та зліпилися в один такий величезнийвеличезний. Та ніби в того будинку 8 'г ніг… Та підбіг вій (будинок) до мене й лізе на мене… Лізе, давить мене й кричить:
— Газета! Газета!
Схоплююсь, а передо мною жінка.
— Газета, — каже, — круг шиї обмоталася… Трохи не задавивсь!
Боюсь газети! Не читаю…
ТА Й БОРИСЬ!.
Самогонку треба знищити.
З газет
Він звичайний собі чолов'яга.
У його шість десятин землі, дві кобильчини, одно лоша, дев'ятеро курей із півнем, підсвинок, шестеро дітей (дві доньки на відданні, двоє підпарубчаків, а то ще малі — до школи ходять), жінка, жінчина мати й корова. Одне слово — він хазяїн.
Продподаток здав, подвірногрошовий віддав, на насіння залишив.
Пудів із двадцять так що й зайвого…
Знову ж таки (в нього шестеро ж дітейі) в нього шість кумів, шість кумась, дві ятрівки, шість сватів, чотири зовиці, три свояки, чотири брати, тридцять троє племінників та племінниць, двадцять сім сусідів (на однім кутку живуть, їйбогу!), п'ятнадцять чоловіка дуже хороших людей: у того, дивись, гвіздка, а в того ременя на черезсідельника, а в того ще чого…