ДЕМОКРАТИЧНІ РЕФОРМИ ДЕНІКІНА
(Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)
Поділити землю між селянами — справа не маленька.
Треба все передбачити, зважити, обгрунтувати, придивитися до місцевих особливостей, грунту, вдачі населення і т. ін., і т. ін.
І земельні комітети, і земельні управи, і селянські з'їзди, інструктори, пояснення, циркуляри…
Департамент земельної реформи, з комісіями, фахівцями…
Взагалі — велика справа.
Це у нас!
У Денікіна справа далеко простіша! Приїжджає до села загін.
— Зібрати сход!
Зібрали.
— Хто хоче землі,— вперед!
Дехто виходить. Більшість землі не хотять — не ворушаться!
Але (отутто виявляється знання селянської думки) командир загону наперед знає, хто землі хоче. Має такий список… І все безземельні або малоземельні. Викликає. Виходять. Ділять…
Одному двадцять п'ять, другому п'ятдесят, а іншому й до ста буває.
Буває іноді, що шомпол ламається, тоді беруть новий…
Хто більше добивався, тому більше й дають…
Залежить також і від поміщика.
Чим поміщик значніший, багатший — більше дають.
Бідніший — менше.
Усе як слід!
Це — земельна реформа. А свобода…
Чи є денебудь ще така, наприклад, свобода, як у Шульгіна?[2]
Нігде не найдете!
Запевняю вас, що нігде в світі не дозволять розпустити так "свободно" свою совість, як розпустив її Шульгін.
Чи ви гадаєте, що денебудь є така "свобода" слова, як у "Києвлянина" або "Київської Дуньки"?[3]
А свобода "зібрань" яка!
Ви тільки почитайте, як "збирають" з київського населення "самообложеніє" на користь Добрармії. "Зібрання" поголовні!
Ні, таки що не кажіть, а видно людей з державним досвідом…
ПРО ВЕЛИКЕ ЧОРТЗНАЩО
Було таке у нас: вели. чезне чортзнащо. Звалося воно, вибачте на слові, гетьманом Павлом Скоропадським… Гетьманом усієї України. Привели його німці. Посадили… Воно посиділо, накапостило…
Потім народ дмухнув: воно впало зі свого "трону", одягло німецьку каску і з німецькими офіцерами втекло до Берліна, де й заховалося.
"Аки тать в нощі".
Оце й усе…
Привели… накапостило… впало… втекло. Це для історії.
Більше й писати нічого не треба, бо історія… образиться.
Це було рік тому.
Пройшов рік.
Хто ж його згадує?
І як його згадували?
Інтелігенція:
З презирством!
Селянство:
— Ну й били ж ми його!
І тільки одні "хлібороби", — кров од крові й плоть від плоті гетьманської,— згадуючи, кличуть дурнем. Це так дітки батька величають! Помоєму, так для його й "дурня" забагато! Чортзнащо, й більше нічого! Воно!
А яким воно здавалося тоді — суворим та грізним! Завело собі бунчужних, скачкових, конвой… Булаву носило… До народу не інакше, як:
"Ми, мовляв, гетьман усієї України, даруємо…" Або:
"З ласки нашої наказуємо…" А іноді як розприндиться:
"Ми не дозволимо… У нас хватить сили, щоб…" і т. ін., і т. ін. Отаке!
Подивишся, було, так аж страшно!
А само тим часом біжить та німців виціловує, куди треба й не треба, щоб підтримали…
І отож воно курячим мозком своїм мимрило:
— Правити 40 мільйонним народом…
Народом, що мав у себе за гетьманів Хмельницького та Дорошенка.
Народом, що більш самого себе любить волю свою… І народ цей ворухнувся…
І полетіло, мов порох, скоропадщина з німцями, з сердюками, з добровольцями, кістяківськими, лизогубами… Полетіло, щоб ніколи не повертатися!
Буває…
— Ну то й що? — запитаєте мене ви.
— Ну то й всім таким те ж саме буде! — скажу я…
АНТАНТА
(Науковий вислід)
Антанта!
Скажіть, хто не чув цього слова?
Чи знайдете ви у самому найтемнішому закапелочкові земної кулі хоч одну людину, яка б ніколи не чула або ніколи не сказала слова "антанта"?!
За останній же час назва ця пролізла в уші, очі, ніс. Вона, як кисень або водень, стала необхідною частиною повітря!
— Антанта дозволила!
— Антанта не дозволила!
— Антанта так сказала! Антанта… Антанта… Антанта тут! Антанта там! Скрізь Антанта!
І от, не дивлячись на таку величезну популярність цієї самої Антанти, я нігде в літературі не здибав більшменш повного й безстороннього освітлення тієї особи, що заховується під магічною назвою Антанти.
Цю білу пляму в світовій літературі я, з належною мені скромністю, постараюся замазати.
Мазатиму сумлінно й уперто.
Тому увага!
* * *
Антанта — це там! Отам, куди всі дивляться зараз! В Європі. На Заході.
Це Франція, Англія й Америка. Разом.
Була ще й Італія, та, як кажуть, загула. Може, ще й не зовсім загула, але гуде. Гуде уперто й голосно. Але це нас найменше торкається. Хай гуде. Не будемо їй перешкоджати.
Звідки ж постало це страшне і разом з тим велике слово: Антанта?!
Багацько вчених (між іншим, і дуже вчений київський Шульгін) запевняють, що слово "антанта" є французьке і визначає собою нібито згоду.
— Entante — згода!
Але запевнення це цілком безпідставне. Мало чого хто (єсть вже вчений) не скаже.
— Entante — згода!
Ні, голубчику, ти доведи, і науково доведи. А так кожен може сказати. Це тобі не:
— Pardone — вибачте!
Це всякому зрозуміло, а от Entante — щось іншого.
Мені до сеї пори довелося здибати натяк на пояснення цього слова в знаменитій книзі знаменитого вченого французького Шалпанда (т. І, стор. 6).
Але лише натяк. Дальші міркування несподівано дали мені більшменш правдиві дані щодо походження слова "антанта".
Виявляється, що слово "антанта" складне. Складається воно з двох слів:
En — замість неї, нього, них… і tante — тітка, тьотя, тьотінька.
Разом: entante — замість тітки.
Це вже, безперечно, більше походить на істину.
Справді, яка Антанта — згода? При згоді, навіть незакордонній, рідко коли спільники за чуби беруться. А в Антанти це єсть.
Аж чуби тріщать.
Я не буду торкатися причин "тріску" антантських чубів, бо це мене в моїй праці теж не торкається. Я буду об'єктивним цілком.
Друга назва (Антанта — замість тітки), як я вже сказав, безперечно, правдивіша.
Усі держави, всієї земної кулі, мов зговорилися, вважають пані Антанту за тьотю.
І так біля неї і сяк коло неї:
— Чи дозволите, тьотінько?
А тьотя, надута тьотя, лише головою покивує.
Сама ж — ні з місця.
Стара вже тьотя, черевата. Важко їй соватися. А всім вона замість тьоті, потому й Антанта! І бояться тьоті… Здається, довів?!
* * *
Народилася Антанта з великими потугами у 1914 році. Народилася кволою, худенькою, бліденькою. Довелося на перших порах навіть штучного дихання додавати, щоб трішки оживити її. Штучне дихання проробляв відомий німецький лікар Гінденбург. Дихала вона тоді часто й поривчасто. Але "видихала".