плямисті стовбури беріз, скупані весною, пробуджували невиразну й глибоко заховану, блаженно-тужну знемогу, яка то осявалася раптовим спалахом, коли ввижалося, що ось-ось вона розкриється і явить свою таїну, то знову оповивалася туманом. У мереживних кострубатостях і подряпинах стовбурів назбирувались і зривались донизу краплі соку. Внизу струменіла і розтоплювалася тінь від беріз і квітли підсніжники; від невисокої й рівної, ніби підстриженої трави, над якою гули джмелі і пурхали метелики, йшов густий, терпко-медвяний дух і віяв, здіймаючись хвилями, тихий, молитовний шелест. І далеко-далеко, подражнюючи та страхаючи, обмовляв своєю ворожбою дзвінко-байдужий голос зозулі.
І так хороше, так солодко-моторошно від життя й сонця, так дивовижно й щасливо було тут, що від такого невимовного, неземного щастя хотілося заплакати.
Після обіду мати, загримівши відрами, зібралася по воду. Віктор гукнув її:
— Куди ти? Он повний бак води. Куди ще?!
— Ой, Вітю, — махнула вона рукою на бачок. — Я хочу самовар поставити, а ця вода для чаю недобра. Вона з водокачки, якась дуже тверда. Нею й голови не вимиєш, бо волосся потім ніяким гребінцем не роздереш. Для варива ми її ще беремо, а для чаю з річки тягаємо, хоча й далеко.
Віктор уже помітив одну особливість: коли йшлося про воду як таку, якої можна набрати, принести, в якій можна купатися, ловити рибу, тут говорили "річка"; коли ж мова заходила про пересування по цій воді, побільшене у багато разів, порівняно з колишніми відстанями, говорили "море", хоча насправді це означало і не те і не інше, це поняття мало своє точне слово: "водосховище", однак надто вже було воно громіздким і незграбним, язик, вимовляючи слово, ніби перемелював валуни.
— А я хіба води не принесу? — образився Віктор. — Сказала б.
— Ну, то піди, коли охота. Я думала, ти наморений, находився ж десь сьогодні.
— Як же йти, щоб найближче?
— Ось цим завулком. Прямо й прямо, поки не наткнешся. Він почепив відра на коромисло і, подзенькуючи ними,
вийшов на вулицю. Повівав вітерець, та все одно було спекотно; спочатку літо починало нині палити, час би вже й дощам зрости, показати себе, підживити ту вологу, яка ще залишалася в землі. Тут не орють і не сіють, а ліс рубати можна в будь-яку погоду, але й тут, за своїм звичаєм, думають про хліб, про тих, хто оре під нього й сіє, і тут тримають городи й косять сіно.
Набрати води виявилося непросто. Біля берега хлюпала хвиля, і вода була червоною, глинистою — таку звичайно несе навесні з полів. Віктор потупцював, потупцював біля човнів, якими був заставлений увесь берег, зайшов в один, другий, зачерпуючи з корми і випліскуючи назад — цю воду не те, що пити, на огірки путня хазяйка посоромиться виливати. Що ж робити? Не повертатися ж з порожніми відрами назад? Віктор почав роздягатися і не помітив, як ззаду до нього підійшов хлопчак.
— Купатися, дядю, збираєтеся? — запитав він.
Віктор невдоволено обернувся: ось уже і перший свідок є, очевидець того, що він не вміє з річки, з моря, з водосховища, з усього разом набрати звичайнісінької води. Не всі ж вони тут роздягаються догола, мабуть, якось інакше обходяться.
— Купатися, — відповів він. — У вас тут і не захочеш — почнеш купатися.
Він підхопив відро і ступив у воду. Під ногами, наче каша, поповзла багнюка, і, послизнувшись, він мало не впав. Це його розлютувало ще більше; і справді, чортій-зна що діється! Далі він уже ледве витягував ноги з цієї засмоктуючої вглиб каші, але вперто ліз уперед.
— Ні-і,— гукнув йому з берега хлопчак.— Треба на човні. Віктор усе ж зачерпнув те, що було перед ним і, підштовхуючи відро поперед себе, якось вибрів назад.
— На човні треба, — знову сказав хлопчак. — Цією водою вдавитися можна.
— На якому ще човні? — Віктор струшував з себе смітинки, що поприлипали до нього, і з острахом та гидливістю дивився, як усе тіло вкривається дрібними, голчастими цяточками бруду.
— Ви до дядька Петра Степановича приїхали? — запитав хлопчак.
— Так.
— Ваш човен на замку. Ондечки він. Можна на нашому.
— І куди ж?
— Туди, — хлопчак показав у море.
— А ви ж хіба як — на човнах воду возите?
— А на чому ж іще?
— І завжди так?
— Ні-і, чого завжди. Коли чиста — звідси беремо. Це вітер учора розбовтав. Тепер чи ще й до завтра відстоїться.
— Збовтав,—перекривив його Віктор.— То що ж, попливемо— де твій човен? Човен-водовіз?
Хлопчакові було років з десять-дванадцять. Плечі його й шия вже засмагли до чорноти, але з-під майки виглядав геть білий живіт. На рухливому кирпатому личку очі бігали жваво й діловито, одразу схоплюючи те, що потрібно. Однак найважливішою відмітиною в хлопця були курчата, що червоніли на руках, котрі Віктор роздивився, коли хлопчак вставляв у гнізда кочети весел. Давно він не бачив хлопчаків з курчатами, тепер це плем'я стало чепуристим, і зрадів їм, наче давнім знайомим, з якими колись майже не розлучався. Ох, курчата, курчата, дітки води й бруду, що скавулять уночі навіть під гусячим салом з ненаситною голодною пожадливістю, та так, що не розтиснути без болю рук і не поворухнути ногою, а вранці, ніби нічого й не сталося, знову охочі до будь-яких пригод. Як же це без курчат? Є ще, виходить, на світі хлопчаки — не самі лише хлопчики. Молодці.
Вони відгребли од берега метрів на сто, і Віктор нарешті дістав свою воду, яка за витраченими зусиллями цілком була варта живої. У ній, правда, теж щось плавало, чорніло, але це вже не мало жодного значення.
— Скупаємося? — запитав хлопчак.
— Скупатися?— Віктор замислився.— А не рано?
— Ні-і, вода тепла. Я вже три рази цього року купався.
— Ну, коли не боїшся, давай. А мені так навіть корисно зараз обмитися.
Віктор перший стрибнув у воду, хлопчак пірнув слідом за ним. Вода обпекла, та невдовзі Віктор переконався, що вона й справді терпима, принаймні значно тепліша за ту, що була в річці. Течії немає, нагрівається швидко. Дітлашні тепер привілля, а раніше з річки щодуху мчала до розпаленого на березі багаття.
— Туди, — гукнув хлопчак, показуючи рукою на верхівки дерев, що стирчали з води.
Вони попливли поряд. Рухався хлопчак швидко й легко, він перекидався на спину, перевалювався на бік, знову переходив на вимашки, демонструючи перед Віктором усе своє вміння, і видно було, що так пливти він може довго, Віктор уже відставав. Ось, будь ласка, і перевага моряі в теплій воді можна навчитися як слід плавати. У річці більше п'яти хвилин витерпіти було важко.