Двічі чи тричі, замислившись над чимось, він зупинявся посеред села розгублений і здивований: де це він? Куди забрів? Довкола стояли незнайомі будинки і йшли незнайомі люди, які не мали з ним жодного зв'язку,— тоді робив над собою зусилля, щоб пригадати, чому він тут, проте, коли н пригадував, з'ясовував і отямлювався, все одно переживав розпливчасте здивування: авжеж, тепер ясно, в чому річ і як він сюди потрапив, але неясно, що йому тут було потрібно. І, кваплячись, він повертав назад. Переконував себе, що треба зачекати ще кілька днів, аби призвичаїтися, зійтися з усім, що його оточувало, в повному розумінні й близькості, поєднати в собі те уявлення про село, яке жило в ньому всі ці роки, з картиною, яку він тут побачив, однак дні минали і нічого не змінювалося. Він знав, що сам винен у цьому, і однаково нічого не міг з собою вдіяти.
І він здався. Залишившись якось з матір'ю наодинці, він рішуче оголосив:
— З наступним теплоходом я поїду.
Вона скинула на Віктора зляканий погляд, довго дивилася на нього розгублено й мовила:
— Місця собі не знаходиш. 7 Він погодився:
— Не знаходжу.
Через два дні після цього він від'їжджав. Мати й батько мовчки й пригнічено чекали, щоб провести його на пристань; Віктор востаннє зайшов до хати попрощатися з бабунею. Вона насилу підвелася з постелі, заплакала і так само з плачем перехрестила його.
— Ти вже не пиши там, чого не велять,— мовила вона крізь сльози.
Віктор не витримав і засміявся:
— Що ти, бабуню?! Про що ти говориш?!
О, свята простота — як же нам без тебе, як же!
І знову теплохід. Взяти каюту цього разу не вдалося: увесь теплохід був забитий туристами (ох, уже ці подорожуючі поїздами та пароплавами туристи, ці повніючі жінки і лисіючі чоловіки, які й ніг-бо не хочуть натомити і які увесь сенс таких подорожей вбачають лише в спілкуванні між собою,— хто поставить пам'ятник вашій гіркій і кумедній невтомності?). Решта пасажирів забилися по кутках і визирали звідти перелякано і з цікавістю, а навколо реготали, співали, бренькали, ганялися одне за одним, наче діти,—• теплохід найбільше нагадував циганський табір. Добре ще, хоч мати поклала Віктору на дорогу якихось коржиків, бо довелося б голодувати: ресторан було віддано тільки туристам, а буфет на цей час вони вже розграбували.
Віктор залишив валізу внизу біля бабусь, що вчотирьох тулилися на одній лаві, і блукав по палубі. Далекі береги були нерухомими, вода спокійною, і від того, що теплохід рухався вперед, створювалося враження неквапливої і поважної зустрічної течії. Літо було в розпалі, аж палахкотіло, піднеслося у височінь, по обидва боки від води все було охоплене його рівним і світлим врунистим вогнем.
Дні, що їх Віктор пробув у селі, згорнулися в один туманний, невиразний клубок, який уже встиг кудись закотитися, і Віктор ніяк не міг повірити в те, що він уже повертається назад. Він намагався збагнути, що змусило його поїхати, можна сказати, навіть утекти з села, але намагання ці були
кволими. Здається, він не шкодував, що поїхав. Певно, треба поїхати, аби повторити все спочатку: сісти в місті на теплохід, милуватися по дорозі річкою, її берегами й течією і прокинутися вдосвіта від загадкового шкрябливого звуку й побачити затоплені дерева, нові береги й нові села, пройнятися здивуванням і острахом від повені — побачити й заново пережити все те, що він уже бачив і пережив у цій поїздці, але стати самому вже іншою людиною, досвідченішою і розважливішою, яка добре і ясно уявляє собі, куди вона їде і що там знайде.
І він знав уже, що так воно й вийде,— нині ж, незабаром.