Сам не знаючи, за що йому взятися і до чого доторкнутися, він пішов на город, зняв біля воріт капці і босоніж попростував по чорній, нещодавно піднятій, холодній землі. Орано було плугом, поперечні межі з слідами копит і кругами від плуга, коли його переводили з борозни в борозну, ще не затягло зеленню. Посеред городу стояло дві модрини, які батько, мабуть, не наважився зачепити, одна з них ще зеленіла, друга стирчала сухостоїною. На довгій огірковій грядці стовбурчилися в лунках міцні, шорсткі паростки. Картоплю ще не садили, і Віктор вдоволено подумав, що не пропустить нині цю просту, нехитру роботу, як не пропустить і багатьох інших селянських робіт, що вже майже забулися у ділі і тому видаються ще привабливішими.
Потім йому було приємно, сидячи на ґанку, кидати курям зерно і спостерігати за їхньою голодною метушнею, яка в міру ситості перетворювалася на задирливу і гамірну гру. Між курми стрибали горобці, озираючись, хапали зерна, знову вертіли туди-сюди головою, виглядаючи небезпеку, і знову хапали притьма і чіпко, водночас спурхуючи про всяк випадок і одразу ж сідаючи додолу. Із закапелка за коморою вивалилася льоха, розігнала і курей, і горобців і завов-тузила своїм носом, наче магнітом, втягуючи разом із залишками пташиного корму й землю.
Віктор вирішив піти до лісу.
Він випив склянку теплого молока, але їсти нічого не став. Мати розпалила російську піч і поралася з пирогами. За сніданком, щоб їй догодити, треба було постаратися, тому він не перебивав апетит.
Провулком, забитому коровами, що лежали, він несподівано потрапив за городами на аеродром. Збоку, на виході з села, стояв великий новий будинок з білим розпізнавальним хрестом на даху і антенами радіостанції, що сходилися на верхівці високої щогли. Посадочне поле, переінакшене з поля хлібного, гарно й рівно було розмічене побіленими стовпчиками. Але й тут лежали корови. Віктор, на мить зупинившись, бо не знав, чи можна по ньому ходити, підбадьорився і рушив навпростець. І все ж ішов він полем з якимось чуднувато-недовірливим, чуднувато-мінливим почуттям здивування й образи, мовби його в чомусь обманули, але образа і здивування полягають не в тому, що його обманули, а в тому, що обман цей ніяк не може розкритися.
Вздовж аеродрому 8 горішнього боку був викопаний рів, що відводив від нього талі води з гори, але стінки його обсипалися і рів давно кривуляв, намагаючись пробити свій, вигідний йому шлях для води. Одразу за ним починалася соснова пустоша, де колись була сила-силенна маслюків. Однак маслюки тоді за гриби не вважалися, хіба що так, на сковорідку-дві свіженьких нарвати, а потім на них ніхто і не дивився: починалися рижики, грузді. І взагалі, чи від того, що не знали, чи & розкошів, решту грибів називали поганками і не брали їх. Та й справді, рижиків на всіх вистачало, їх засолювали на зиму величезними діжками, а гриб цей аж до весни залишається твердим і запашним.
Віктор хотів піти пустищем, він знав тут кожен куточок і пам'ятав мало не кожне дерево. Та виявилося, що йти ним неможливо, пустище лише зовні нагадувало ліс, з нижнього краю, а всередині було майже до пня вирубане. Надто близько стояло воно до нового села, де обгороджували городи, ставили хліви, і це його занапастило: сосонки перевели на жердини, на лати. На землі чорними завалами, крізь які не пройти, лежало суччя, пожухла і вросла всередину глиця під ногами, стирчали гостренькі високі пеньки. Деінде було видно і свіжу роботу; те, що підростало і годилося для діла, в діло під спритною сокирою і йшло. Віктор заспокоїв себе: зате там, звідки познімалися села, перебравшись сюди, ліс чіпати більше нікому — навіть на віники, на могильні хрести і новорічні ялинки. А тутешньому така, видно, випала доля — нікуди тепер від неї не подінешся.
Він довго піднімався на гору узліссям, раз у раз озираючись і чекаючи, коли сховається село. Але край його весь час виднівся, з долішнього боку він підступав аж до води, яка розлилася так широко й велично, що мимоволі хотілося вщипнути себе, аби переконатися, чи не сниться це йому де-небудь глухої недоброї ночі від туги за рідними місцями. Потім узлісся закінчилося, він повернув праворуч і вийшов на стежку, але, пройшовши трохи, покинув її: поряд із стежкою присусідилася, хтозна-звідки взявшись, тракторна дорога, по узбіччях якої, наче загорожа, валялися постягувані в купи дерева з високими стирчаками необрубаних гілок. І він пішов просто так, куди очі бачать і де краще йти, всюди натрапляючи на знайомі, пам'ятні йому куточки. Ось тут, під цими кущами черемхи, вилазило стільки сирих груздів, що їх можна було брати щодня; ось тут він, уперше осмілівши, схопив рукою за шию гадюку ї приволік її в село, але ця сміливість була викликана в ньому помстою, він хотів підкинути гадюку Нінці, яка не відповіла— помри, нещасна! — взаємністю на його любов; а ось тут вони, дітлахи, ставили курінь — дерев'яний почорнілий клин і досі ще стримів у сосні. Він зупинявся, подовгу стояв, уважно, з якоюсь надмірною пильністю і прискіпливістю вдивляючись у траву, в дерева, немовби намагаючись з'ясувати важливий для себе зв'язок з самим собою, яким він був у ті роки,— і відходив ні з чим.
Потім він несподівано набрів на галявину, яку чомусь не пам'ятав, не знав про її існування, мовби вона з'явилася тут після нього. Це вже було далеко від села. Він ішов навмання, сподіваючись, що натрапить на стежку і почне потихеньку спускатися вниз. Мати, мабуть, уже непокоїться, а пиріжки вихололи. Замислений, він не одразу завважив, що з невеселого, захаращеного колодами лісу попав у зовсім інший світ.
Тут було просторо, ясно і святково. Розступившись, щоб не застувати одне одному світло і не спивати одне в одного вологу з землі, гордовито й фасонисто, ніби пані-боярині, стояли огрядні й пишні берези з широко розпростертими, важкими вітами, що обвисали донизу. Листя на них було ще липке, наче луска, й ніжне, з тонкими блідими прожилками, кожен сам по собі листочок здавався мерзлякувато-принишклим, полохливим, а всі разом вони видзвонювали довгу й щасливу пісню спокою. Кружляючи перед очима?