— А так, ми ж з вашим супр-ругом склали угоду на лекції.
— Ах, он що! Ну то й поготів заходьте.
Царинний запалив цигарку, затягся, ще раз уклонився й вийшов, але надворі він нервово відкусив її й викинув, тоді як Альтшулер ішов мовчки й загадково посміхався у свою кучеряву бороду.
Увечері прийшла Корківська, як вона сказала —"погомоніти". Це було, властиво, вперше по тому, як Ліля вернулась з лікарні, що Корківська навідалась надовше. Серед простої хатньої обстанови Івана Семеновича в своїм синім убранні з високим мережаним комірцем, в синім солом'янім капелюсі з червоними вишнями й охайним ридикюльцем — вона, справді, скидалась на англійську міс, що з якогось дива попала сюди, в розхристану й убогу обстанову звичайної вчительської родини.
Сидячи на стільці й підкреслено сторонячись кухонного столу, де саме Ліля на "греці" гріла чайника, вона голосно й безугавно гомоніла. Іван Семенович, що саме вивіряв писані роботи з математики, прислухався до тих розмов і думав, що недарма він прозвав її терницею. Вона бубоніла сухо й уїдливо, і Іван Семенович помічав, що в нього наростає до неї дражливе почуття.
Проте, коли Ліля почала накривати на стіл, Корківська раптом вихопилась і взялась допомагати Лілі.
— Давайте я хоч трохи допоможу вам,— запропонувала вона.— А то ви, я гадаю, страшенно заморились і виснажились, моя люба.
— Та є й цього,— байдуже погодилась Ліля.— Але що ж удієш? Треба й цю роботу комусь робити. Головне, ми нікого не можемо взяти в допомогу, а мені самій ще важко після хвороби.
— Авжеж, я бачу. Ви страшно схудли й змарніли. А це господарювання ще більш виснажує людину. Я дивлюсь на нього як на якусь людську кару і не розумію, чому, власне, жінка мусить нести цей тягар.
— Ви, розуміється, як запекла феміністка, хотіли б покласти і ці обов'язки на чоловіків,— сказав Іван Семенович, що допіру увійшов у кімнату.— Це найкращий спосіб розв'язати цю справу — взяти й перекинути казана на другий бік.
— От бачите! Ви, значить, не хочете брати на себе цього тягаря? Яке ж ви маєте право покладати його на жінок?
— Хіба ж це я покладаю?
— А хто ж?
— Розуміється, життя. Так само, як на чоловіків воно покладає обов'язки берегти родину, піклуватись про неї, здобувати їй потрібний добробут.
— О, як це сказано! Життя! Обов'язки! Та ви просто запрягли жінку, як коняку, й вези — не смій сперечатись!
— А вона, значить, увесь час бунтує проти нас, як експлуататорів? Так, по-вашому?
— Звичайно, бунтує. Вона мусить бунтувати й боронити свої людські права. Звісно, так. А ви як же хотіли?
— Я ж не проти людських прав: ви помиляєтесь. Жінка мені товариш,— дружина,— розумієте?
— Чого ж ви зневажаєте її й ставите в нерівні умови?
— Ну, цього, по-перше, нема, а коли й є, то це не я роблю. Це життя так складається. Ви не забувайте, що жінка своєю природою прив'язана до дому більше, ніж чоловік. А чоловікові доводиться змагатись десь на стороні за отой самий злощасний хліб. І звідси виходять усі відносини і взаємини чоловіка й жінки. Це ж ясно. І наша сучасність, поставивши нас майже в біологічні умови, наочно це показала.
— Ну, ви все природу висуваєте. Не валіть, будь ласка, все на природу. Природа природою, але ж жінка не весь час зв'язана природою. Та й вона буде воювати з нею, як і ви...
А ви до цього причепились і поклали на неї і природу, й господарство, і тисячу інших обов'язків.
— Ну, природи ніяк од неї не одбереш,— лукаво зауважив Іван Семенович.
— А, так, по-вашому, виходить, і природа, і виховання дітей, і приборка, і харчування, і те ж саме здобування харчів? І все це вона, вона, вона, і все для інших? А що їй самій залишається?
— А що ж залишається? Вона сама в цім.
— Ах, значить, домробітниця й коханка, а де ж дружина? Як же вона зможе бути вам за дружину у ваших наукових чи громадських справах, як вона порпатиметься серед картопляного лушпиння?
— Старе запитання. Найпростіша жінка, коли вона цінує чоловіка й родину, як не розуміє, то завжди відчує чоловіка. Власне, й не треба, щоб вона знала все те, що й чоловіки в своїй роботі: ій треба тільки розуміти.
— Ах, яка це блискуча фраза. Це ж потрібно тільки вам: щоб розуміла й підтримала. А чи ви ж її підтримаєте, як вона захоче визволитись від цього брудного родинного кубла і пожити тим науковим та громадським життям? Ви тоді її підтримаєте?
— Що значить — підтримаю! Я завжди її підтримую, чого ж я тут їй відмовлю, коли вона буде вільна від своїх обов'язків?
— Ах, знову обов'язки! Обов'язки! Та вона ж світу Божого не бачить за ними.
— Виходить, що ви проти її родинних обов'язків? Отже, ви й проти родини?
— Я, звичайно, не проти родини, але коли та родина є тягар, гниле кубло, в'язниця, я проти такої родини.
— Які у вас усе страшні слова й скільки обурення! Ну що ж, емансипуйтесь, розвалюйте родину. Чоловік від цього тільки виграє, бо з нього цим самим теж звалиться увесь цей вантаж. Але ви перші злякаєтесь і прибіжите, як жебраки, виснажені й голодні, щоб погрітись коло цього вогнища. І тоді ви вдарите на ґвалт, але буде пізно.
— Ніколи в світі цього не буде! — вставила від себе Ліля.— Я не знаю, що буде далі, але сучасна жінка вже ніколи не повернеться до того вогнища, від якого вирвалась.
— Ну що ж! То гірше для неї! Від того вона не набуде індивідуальності, а ще більш її втратить і піде просто на суспільний ужиток, вибачте на цім.
— Нащо так бридко думати? — заперечила Ліля.— По-моєму, вона стане тоді справді людиною — тільки й усього! Колись з жінкою панькались, ніби по-лицарському, як з дамою. Дама! Хороше слово! А під ним ховали най гидотніш і чуття й наміри: розпутні й підлотні! По-моєму, культ лицаря й дами давно вже пережив себе, а тепер нам треба тільки, щоб до нас ставились просто, як до людини.
— Ну що ж, культ лицаря й дами не такий уже й поганий був. А тільки й тут сталось так, як і завжди буває. Виявилось, що людина менша за ці форми, що це для неї тільки пав'яча прикраса, а людина — просто підлотне, нікчемне, нечесне створіння. І ніякої ідеї, яку сама вона ж і створила, вона не спромоглася провести в життя.
— Ну, гаразд, раз ви обстоюєте так родину, то цікаво послухати, як же ви цю справу розв'язуєте,— запитала Кор-ківська.— Невже ви хочете купити родинний добробут ціною рабства й поневіряння людини, яку ви любите більш за все на світі або повинні так любити? Це дуже цікаво послухати.