Коли він повернувся й поглянув на Лілю, та спала. На блідім, виснаженім, змученім обличчі проходили якісь неспокійні пасма тінів, але дихання було таке легке й затишно-рівне, що Іван Семенович навшпиньки одійшов від неї і, сівши до столу, почав знову читати газету.
Віддаль з лісу доходив дражливо-екстатичний концерт жаб, що приголомшував собою всі звуки ночі.
VI
У педтехнікуму знову розпочалось нормальне академічне життя. Іван Семенович більшу пору дня був у технікумі на лекціях або працював у фізичному кабінеті. Господарство, як і всі родинні справи, перейшли знову до Лілі. Вона видужала й устряла в них з головою. Та втім, бралась за них не з тим захопленням, що раніш. Вона багато що забувала, а згадавши, байдуже відмахувалась рукою. У всіх її рухах помічалась утома й розчарування — так принаймні здалося Іванові Семеновичу, і він підозріло й застережено стежив за нею.
У місті тим часом сталися деякі нові події. Надполудень одного дня по другий бік міста, десь, певне, за лісами або в лісах за рікою, загупало з гармат. Наляканий роками громадянської війни, мешканець міста зразу ж стривожився, дарма що в газетах було заздалегідь оповіщено про військові маневри. Чого доброго — чи не йде якась нова банда?
Але ніяких ознак воєнної небезпеки не помічалось. Увечері стрілянина стихла, а натомість містом проревіло кілька автомобілів, у темряві повз будинки просунули великі сліпучі очі якогось таємничого сонячного вола. Незабаром у небі тривожно загуркотіли аероплани, але що було поночі й хмарно, їх не можна було побачити, хоч здавалось, що саме небо гризло і рвало чорні полотнища. І раптом, ніби величезними батогами, небо обперезало синіми широкими смугами світла; в їхніх пасмах хмари загорілися задимленим тінявим сріблом і посунули в безодню велетенськими міфічними громадами, а кінці їхні зайнялися моторошною предковічною сивиною.
Ті хвости довго стьобали небо і краяли його на сектори, гнали табуни хмар в таємничий морок,— а гуркіт все ще не вгавав. І ось на мить у широку смугу світла, що вдарилась об величезну рудаву скелю хмар, ускочило два білі лебеді, ще голосніш загуркотіли, боки їм зайнялися молодим ранковим сріблом, лебеді похилитались на лискучих хвилях озера і вгрузли в його темні береги. Тепер на тих лебедях перетнулись усі три батоги, хмари згромадились у білясту підпалену опуку,— а сріблясті лебеді, відродивши на мить далеке казкове минуле, прорвали підпалену опуку і пустились гуляти ген-ген у таємниче-грізну далечінь хмар; і тільки хвости довго горіли великими невгамовно-яскравими сріблястими зірками, аж доки й вони не вгрузли в синяву неба.
Другого дня місто заполонили військом. Перестоявши день у місті і скінчивши генеральну військову операцію, що випадала на це місто, на полудень усе військо вирушило далі, але одна якась частина зосталась надовше і розташувалась саме в південній околиці міста. їм одвели порожні будівлі колишньої школи поблизу педтехнікуму, а поодинокі командири оселились по приватних приміщеннях.
По тому, другого дня ввечері, двоє командирів зайшло до педтехнікуму. Поспитавши завідувача, вони зайшли до кабінету його, але зоставались там зовсім мало, незабаром вийшли й повернули до приміщення Івана Семеновича.
У коридорі обоє, урочисто по-військовому дзвенькаючи острогами й голосно проказуючи свої прізвища, привітались з Іваном Семеновичем.
Той закликав їх у свою кімнату, що правила разом і за спільну спальню, і запросив сісти.
Справа була проста й невеличка. Перший із них, молодий, з тонким, уродливим, засмаглим на сонці обличчям, т. Царин-ний, наслідуючи старих генералів і тому обриваючи й ковтаючи слова, розповів густим надутим і тому трошки хриплим голосом, що з цього війська, яке було на маневрах, управління бригади з одним полком залишаються в місті. Серед війська потрібно розгорнути широку культурну роботу, отже, вони в першу чергу і звернулись до лекторів технікуму.
Другий, т. Альтшулер, з чорною, кучерями повитою асі-рійською бородою, що в ній тонули й розм'якшувались товсті й м'ясисті губи, додав, що вони від завідувача технікуму дізнались про т. Косеня як про кращого досвідченого лектора і були б раді, коли б він не зрікся в них читати лекції.
Іван Семенович приставав на цю пропозицію, але тільки через місяць, коли в нього закінчиться сесія заліків.
— Ну ви принаймні хоч одну нам прочитайте,— докірливим басом обізвався Царинний, і тонкі англійські вусики заворушились з-під гострого носа у приязну поблажливу посмішку.— Принаймні розпочати нам сезон!
— Лекція з фізики — значить, і з дослідами? Це буде звєрськи шикарно!—додав Альтшулер.
— Але, товариші, ви ж розумієте, у мене нема часу,— опирався Іван Семенович.
Однак усе владналось на краще. У неділю Іван Семенович погодився прочитати вступну лекцію і цим відкрити взагалі лекційну роботу, а систематично він почне читати, тільки як скінчаться заліки в технікумі.
Царинний подякував добродушним докірливо-оксамитним басом, т. Альтшулер підкреслено чемно стиснув руку й оскалився в асірійську бороду, обоє врочисто й голосно зацокали острогами й повернулись виходити.
Та щойно вони вийшли, як у коридорі зустрілись з Лілею. Вона поверталась із двору, заклопотана в якійсь своїй справі, як раптом Царинний спинився перед нею й пильно з тонкою посмішкою на тоненьких вусиках придивився.
— Єлена Павлівна, коли не помиляюсь?
Ліля зацікавлено глянула йому в вічі.
— Так, але я вас не впізнаю.
— Льодика Царинного знали?
— Сина Олександра Степановича?
— Він самий.
— Господи! Та ви ж тоді зовсім маленьким були.
— Ну да, але то давні часи були,— проревів оксамитно-докірливим голосом Царинний.
— А звісно. А тепер ви, мабуть, у високих військових чинах?
— Комбриг,— проревів Царинний, а Альтшулер захоплено й добродушно посміхнувся, ніби кажучи: "А так! Це ж не жарт!"
— Ну, який же він великий і красень! — здивовано сказала Ліля. Царинний з цим, певне, погодився, бо похилив набік свою голову і слухав далі. Що ж, треба й цей сумний факт признати.
По тому пішли спогади й той рясний сміх, що буває в жінок від несподіваної зустрічі. На прощання Ліля попрохала "товариство" заходити, і Царинний ще урочистіш задзенькав острогами й, ковтаючи слова, сказав: