На десерт Михасько добув із дзьобеньки пляшку молока; було це молоко на сніданок призначено, та він потерпить до полудня, хай Рудий Опришок нап'ється, він здавна любить молоко.
А після сніданку вони обидва лежали в затінку крислатої липи. Ведмедя хилило на сон, Ліс знову тішив його зеленою колискою.
"Як далі жити збираєшся, Опришку?" — згодом спитав Михасько.
"Сам об тім клопочуся",— признався ведмідь.
"Залишишся тут, а чи в Пастку повернешся?"
"Але де! У Лісі з голоду здохнеш. Та й до Гарасимових батогів вороття нема. Хай вони пропадуть. Думаю, що треба повертатися у Ведмежі Нетрі, де я народився. Там моя вітцівщина, родичі..."
Михасько не зразу відповів, довго гладив ведмедя і пестив.
"Ти розумно надумав, Опришку, хоч і шкода мені тебе... Але якщо кличе рідна сторона, то йди. Коли вирушаєш?"
"Та сьогодні... як спека спаде".
Вони прощалися зворушливо, обидва пошморгували носами й змахували з вій скупі сльози, ніхто з них не знав, чи ще колись здибаються. Врешті Михасько сказав:
"Ну бувай, Рудий Опришку, мені час. Недалеко звідси, під Лісом, пасу колгоспну худобу. Щасливої дороги".
І побіг.
Може, не хотів, щоб ведмідь бачив його сльози?
Хлопця супроводжував жалібний ведмежий рев.
Врешті Опришок затих, протер лапою очі, бо сходила, мов яре жито, стелилася Опришкові далека доріженька, і не знав Опришко — на північ, на схід, на південь чи на захід пускатися йому в дорогу, але вітцівщина жила в його серці, кликала, мучила й просила:
— Йди!
Комарики поміж ситняком у борознах понатягували незримі струни й б'ють по них молоточками: бринь-бринь... Монотонна їхня нута заколисує Михаська.
Михасько лежить на краю пасовища, підпер долонями голову і сонно мружить очі на корів, що пощипують поруділу траву. Спека ще не вгамувалася, корови розмахують хвостами, рятуючись від ґедзів.
У Михаська злипаються вії, хлопець і не помічає, як занурюється у сон, маряться йому три верби над плесом Чорної Бистриці, він начебто вхопився за вербовий конар, розгойдався, як дзвін, і шубовснув У воду.
— Хороше-е-е!..
— Мой, хло',— відразу будить Михаська дідо Онопрій. Він високий, гейби на ходильниці звівшись, побілілий, випраний дощами й висушений вітрами, стоїть, обпершись на герлигу, в найближчому від пастівника рядку колгоспної картопельки: цей рядок, правда, давно спасений, штурпаки із землі, як пеньки на верболозному зрубі.— Ану, не спати!
Михасько миттю вигулькує з сонної води і виправдовується:
— Ніби я сплю... Я собі читаю.
Книжка перед ним справді розкрита, але замість Михаська читає її сонце... читає і скручує папір у трубку.
— Ая-я, бреши,— бубнить дідо Онопрій.— Ще-м, слава Богу, не осліп.
Після цього дідо береться за собаку Рекса:
— І ти, лінюху, більмаки заводиш? А встидав би ся. Ліпше-но встань та пробіжися до Міньки, он від гурту відбилася. Видиш? — показує герлигою на кодову, що наближається до картопляного лану.
Рекс позіхає, поволі вишолоплюється з-під картопляного бадилля, що кидає сяку-таку тінь, і підтюпцем біжить до корови. У Рекса тільки кличка гучна, царська, а пастух з нього кепський, бо постарів
Рекс, уже й не пригадує, котре літо пастушить з дідом Онопрієм. Якось Михасько на свою біду пожартував, що, мовляв, здалось би Рексові піти на пенсію, нелегко йому за товаром бігати, а дідо Оно-прій, певно, із свого городчика камінь підняв, образився:
— Дивися-но, який мудрий знайшовся. Най недужі та каліки пенсію побирають, а ми з Рексом ще потолочимо рясту. Сила в нас грає...
Сила в Рекса не грала, бо лишилося її жменька, мов попелу з вівсяного снопа, але служив пес справно, дарма що й око в нього виштрикане коров'ячим рогом, і ноги, коли біг, дилькотіли, як прироблені; мабуть, через це давно перестали снитися Рексові переможні бійки з ведмедями та вовками, а колись... бувало, вояцькі сни гостювали в його буді зчаста, він гарчав спросоння, бив лапами в дошки, аж буда тріщала. І ведмеді падали ниць, просячи пощади...
Чому ведмеді? Та, мабуть, тому, що чувся у силі, отже, вибирав собі ворогів рівних.
А якщо правду... правду сказати, то Рекс за ціле життя ведмежого хвоста не понюхав, ведмеді жили й полювали на краю світа, ген-ген у далеких горах, що синіми бовваками підпирають небо: з вовками зрідка мав до діла, це траплялося у зимову голодну пору, коли сіроманці підступали до села. Бували випадки, що Рекс устрявав з ними в бійку, та частіше Рекс воював із бичками та теличками.
І, певно, Рекс пішов би до прадідів без зустрічі з ведмедем, якби не продовжувалася наша казка. Сталося це здибання, як і належиться у казці, раптово, нечекано, у першу мить Рекс навіть подумав: "Ой, видно, що на ходу я сплю, ведмідь мені приснився або, може, привидівся, ану, вкушу себе за хвіст". І він, забувши, що повинен завернути корову із шкоди, зупинився і вщипнув себе боляче за хвоста. Це ні крапельки не помогло, бо ведмідь, живий, справжній, вишкутильгавши з недалеких кущів, на задніх лапах похитався навпростець до Михаська.
Михасько не мав очей на плечах, Рекс застиг від ведмежого нахабства, язик присох йому в писку, ноги підкосилися, пес не міг ані з місця рушитися, ані бодай гавкнути, щоб попередити Михаська. Рекс подумки проклинав долю, що запізно посилала йому бій з ведмедем, бо пазурі його вже пощербилися, і зуби всі розхитані, мов кілки на розсохлих граблях. Ех, коли б повернулася до нього молодість, він показав би Рудому, де раки зимують, тепер... тепер хіба зважитися на певну смерть, і таки треба зважитися, бо не випадає старому псові нишкнути в борозні. Що дідо Онопрій про нього подумає....
І Рекс, мов старий бувалий вояка, якому однаково коли й де вмирати — на соломі, а чи в чистому полі — побіг підтюпцем навперейми ворогові; страху Рекс не відчував, цим навіть пишався, гордість мовби влила в жили молодої крові й додала бойової злості. Він на ходу гавкав, гейби з коліна стріляв, ведмідь із собачої лайки нічого собі не робив, зате Онопрія пес подивував, бо давно старий не чув його голосу. Дідо оглянувся, охнув і присів у картоплиння... присів та ще й брилем накрився, і з-під бриля хрипів на Михаська:
— Рятуйся, хло'!