Михасько аж тепер оглянувся. Рекс був ще далеко, ведмідь добіжить до Михаська скоріше, й дідо склепив повіки, очікуючи, що зараз станеться кровопролиття; хвилини повзли слимаками, тиша калатала у вухах дзвоном. Дідо уявляв, як катуватиме звірюга Михаська, він не міг витерпіти дзвінкої тиші і червоної прозорості заплющених повік, стиснув рішуче в кулаці герлигу й поволі виростав над картопляним полем.
А коли Онопрій виріс — побіг рятувати Михаська.
Та не добіг, зупинився також Рекс; ні дідо, ні його пес не могли зрозуміти, що в цю хвилину між хлопцем і ведмедем діється, одне було ясно: вони обнімалися.
Михасько сміявся:
— Що, поналякувалися? Та це ж мій приятель. Дідо подолом сорочки витер з лиця піт.
— Щоб ти скис, шибенику, з своїм приятелем. Скільки я страху наївся. Тьфу!
Образився? А може, зрадів?
Пішов геть горі пасовищем, даремно Михасько кликав його познайомитися з Рудим Опришком.
— Цілуйся з ним сам,— відмахувався дідо.— Я обійдуся.
Зате Рекс підступив до Михаськового гостя сміливо. Опришок косив на нього недовірливим оком. Михасько, жартуючи, обом крутив вуха й приговорював:
— Ну-ну, обнюхайтесь і подайте собі лапи.
Рекс придивлявся до Опришка, зважував на око силу його лапи і тішився, що битва не відбулася, бо лежати б йому в борозні з переламаним хребтом. Опришок же пхав носа в Михаськову торбину, хлібний дух забив памороки, нагадуючи, що сьогодні він не обідав. Михасько годував ведмедя з рук і розпитував, чи Рудий Опришок дороги до карпатських нетрів не розшукав, чи якась біда причинилася, бо ж уранці вони попрощалися назавжди, а тут Рудий Опришок лише сопів і чавкав, не мав часу не розповіді, але коли трохи заморив хробака, відповів:
"То, Михаську, багато говорити, а мало слухати. Вийшов я на край Лісу, а там чисте поле, а в полі доріг і доріг: на котру ступити, якою піти? На дорогах люди, коні, машини — і поміж ними ні крихти безпеки..."
"Твоя вітцівщина там, Опришку,— показав Михасько на сині далекі гори.— Доріг до неї справді багато, однак треба обирати одну, най-певнішу".
Рудий лупив очима на сині гори: були вони мовби й близько, і водночас були дуже далеко, гори скидалися на сон — і є він, і нема... Аж засльозилися йому очі.
"Коби я знав, Михаську, як обирати дороги на вітцівщину,— журився Опришок.— Люди все в мене пограбували".
Стояв Опришок змучено, понуро, боки позападалися, в очах розхлюпався сум. Навіть Рекса пройняло ведмедеве лихо, бо сів на хвіст і заговорив:
"Хіба нема в тебе чуття доріг, що біжать на вітцівщину? Мене колись малим цигани вкрали й за Дністер завезли. А я втік... тиждень винюхував дорогу додому й таки знайшов її".
"Бо ти, хоч і пес, але маєш свій дім, запахи рідної хати жили в тобі і вказували дорогу. Я ж не пам'ятаю, як пахне гавра моєї мами".
"Ов, то вже біда",— погоджувався Рекс.
Опришковою бідою гризся і Михасько: то планував відвезти ведмедя у Карпати поїздом, то думав відпровадити пішки. Однак тут же мусив плани перекреслювати, бо Карпати великі, хіба знайдеш посеред гір гавру Опришкової мами. Мабуть, тільки тепер хлопець осягнув дно Опришкового лиха, уявив себе на його місці і жахнувся уявної чужої чужениці, з якої нема стежки до мами і тата.
"Що тепер робити будеш, Опришку?"
"Гадаєш, знаю? Хоч бери та втопися",— відповів ведмідь.
"То, може, повернешся у Залізну Пастку?"
"Туди нема вороття",— Рудий крутнув головою.
"Що ж тоді?.."
"Порадь... І таки повинен порадити, Михаську, бо ти людський син, отже, й на тобі лежить вина, що мене колись забрано людьми з маминої гаври".
"Залишайся зі мною,— запропонував Опришкові.— Будеш пасти з нами колгоспну череду. Рекс постарів, дідо Онопрій ослаб на ноги. Помічник якраз нам потрібний. Правда, Рекс?"
Рекс спершу й не второпав, про що Михасько говорить. Що, що, Михасько вербує ведмедя у підпасичі? Смішно... і гірко, бо це означає, що Рексова служба доходить до кінця. А ще гіркіше, що Рекс не здасть посаду побратимові-псові, а якомусь рудому приблуді.
"Мене це не обходить, Михаську. У мене окраєць часу лишився, не вистачить його й на нашийник",— відповів байдуже Рекс. Байдужістю пес маскувався, а насправді він тільки тепер зрозумів, яка люба й потрібна була йому робота на пастівнику. Тоскно зробилося від думки, що скоро настане пора, коли його залишать у селі, й він уже ніколи не побачить пасовища... тепер ця пора наблизиться скоріше, нагодився-бо ведмідь.
"А що означає "пасти череду"? — поцікавився Рудий Опришок.— Чи втямлю?"
"Втямиш,— сказав Михасько.— Робота наша не складна. Рекс трохи підучить, та й я поможу. Іншого виходу, Опришку, нема. Якщо хочеш їсти, мусиш щось робити. Такий закон серед людей".
"Най буде,— зітхнув Опришок.— Спробую".
"Ось і гаразд,— повеселів Михасько.— Зараз я з дідом Онопрієм поговорю, він на пасовищі старший".
Мушу тут признатися, що дід Онопрій Михаськову затію не схвалив, бо де це бачено, в якому колгоспі практиковано тримати ведмедя біля громадської худоби. На дідовому боці була правда, однак Михасько затявся і доводив, що ведмедів і на мотоциклах учать їздити, і під гармонію танцювати, отже, й на пастуха невелика штука Опришка вивчити, тим більше що ведмідь чесний і тямкуватий.
Пополудні почалася наука. Давалася вона Опришкові легко: корови, зобачивши нового пастуха, трималися купно, на шкоду навіть оком не кидали. Михасько хвалив Опришка.
Рекса мучила заздрість.
"Нема на світі справедливості,— думав він.— Не встиг ведмедю-га два-три рази корівчину завернути, а вже його по хребту попліскують. А я, бувало, тижнями не чув доброго слова. Скоро, мабуть, зовсім мене не будуть брати до уваги. Куди ж... ведмідь сильний, ведмідь тямкуватий, ведмідь дисципліну на пасовищі заводить... нібито дисципліна на страху тримається".
Рекс недаремно прожив свій вік між людьми, дещо від них перейняв. Надвечір'ям, вибравши принагідну хвилину, почав з Опришком бесіду:
"Виджу, припала тобі до вподоби служба на пасовищі".
"Мус великий чоловік. Так любив говорити дідо Конопелька із Залізної Пастки",— відповів Опришок.
"Може, твій Конопелька і розумний чоловік, але... не випадає, гадаю, ведмедеві переходити на собачий харч".