Уже десь під полуденок, коли кишки заповзято грали марша, Рудий Опришок ніс у ніс здибався з Вовком. Сірий, мабуть, наївся страху, але з перших Опришкових слів чомусь зробив висновок, що ведмідь вирвався із шпиталю для хворих на голову. Бо хто тепер про це в Лісі питає? У Лісі один одного їсть, один одного підстерігає, хто сильніший — той не голоден. Приміром, навіть Вовка можеш кинути на зуб.
Так і відповів Опришкові.
Той моргав кліпаками, бо пригадав нічні страхи перед уявними вовками, а виходить... виходить, що в Лісі він найсильніший, у Лісі всі перед ним тремтять. Аж у голові — чи від радощів, чи від голоду — закрутилося. "Ну, коли так, то я Вовком поснідаю, грець з ним, що смердить псиною. Голод — не рідний вуйко".
Та ба, спробуй догнати сірого. Чкурнув у кущі — і пропав.
Це, щоправда, Опришка не дуже засмутило, головне, що вивідав: нема в Лісі звіра, сильнішого від нього, він тут пан, з'їсть кого схоче, і то першого-ліпшого.
Тупав гордовито полянами, чекав жертви... чекав довго, ніяка живність під лапу не потрапляла; чув — у кущах щось шаруділо; чув — десь поряд хтось прошмигнув квапливо. Напролом метнувся на шерех — тільки вітер. •
Тоді напав на нього сум. "Хоч я й наймоцніший звір у цьому Лісі і всі мене бояться, а з голоду мушу здихати. І таки здохну. Навіщо мені потрібне голодне життя, га? Я гадав, що в Лісі життя влаштовано заможно, що мешканці його чесні і порядні, а то якісь, вибачте, страхополохи, жмикрути, та ще й до того жартуни. Та ну вас усіх..."
Ліг під липою горіпущем, розкинув лапи, навіть язика висолопив.
Умирав ніби...
Подумки кликав до себе Михаська, хай би Михасько поплакав над ним, хай би його гризло сумління за первородний гріх того чоловіка, який видобув мале ведмежа з правічних нетрів і кинув у людський вир, не подумавши, що ведмеді у людському вирі йдуть на дно, як камені.
Сонце тим часом плигало з гілки на гілку, лізло вперто вгору на вершечок липи, а коли там опинилося, то припекло Опришка до сьомого поту. Ведмідь, однак, не рухався: видно, очманів від спеки, з недалекої купини вервечкою бігли до нього мурахи-ковалики... ковалики вдалися войовничими, не один з них вколов Опришка, аж тому крикнути хотілося, і хотілося мацнути насмерть котрогось там із ковалів. "Але пощо даремно нервуватися, коли й так уже вмираю..."
Сорока, що давно приглядалася до Опришка, сіла на найнижчу галузку і заскреготала:
"Ти вже, чоловічку, здох чи лише вдаєш?"
Він розплющив одне око.
"Ще ні, Сороко, але вже скоро, моє життя висить на волоску,— зітхнув.— А пощо питаєш?"
Сорока відразу відкрила карти: "Бо хитрую".
"І ти хитруєш? — здивувався.— Ой, світе лісовий... таке мале, а вже хитрує",— забідкався.
"А ти, чоловічку, як гадав? Без хитрощів нині довго не потягнеш: усі крутять, перекручують, докручують. Це ті, що слабші. Сильніші, такі, як ти, наприклад, то вони здебільшого лапою орудують — бац і є".
Ведмідь слухав балакучу птаху зацікавлено, навіть друге око розплющив.
"Диви-но,— казав,— у тебе є олія в голові. Тільки поясни, який тобі хосен зі мною хитрувати".
"А такий,— хитнулась на гілці Сорока.— Ти ось лежиш собі, ніби вмираєш, а я, коли б уродилася наївною, порахувала б тебе за мертвого і зопалу сіла б тобі на ніс. Ти, звичайно, не стерпів би глуму й луснув би мене лапищею по крижах. Що б з мене вийшло? Котлета, якою б ти поживився".
"А здалося б щось перекусити,— сказав Ведмідь.— Тому й вмираю, що голодний".
"Най сі преч скаже,— ударила Сорока крильми,— такий великий і голодний. Та погостри, чоловіче, ножаку, та піди розбоєм по Лісу. Сам поживишся, і я коло тебе щось матиму".
"Я хоч й Опришком зовуся, але я — чесний ведмідь. Поміж людьми виростав".
"Ось воно що,— збайдужіла до нього Сорока.— Ну, коли хочеш чесно, то манджай, чоловічку, в малинник. Видиш, оті ягідки червоні поміж листям. Це малина — харч для чесних ведмедів".
Пурхнула сердито з гілки й полетіла.
Навіть не попрощалася.
Він ще полежав з півгодини, а оскільки смерть чомусь не приходила, то мусив кривуляти в малинник. Перша ягода потрапила на язик, певно, недозріла, кисла, бо Опришок скривився, як середа на п'ятницю.
"Тьфу, яке паскудство,— спльовував.— Невже й Сорока взяла мене на глузи".
Однак друга ягода, і третя, і четверта йому посмакували, були солодкі й пахучі, Опришок лише шкодував, що виросли вони завбільшки, як муха, клацнеш зубом — і нема. Тут треба, мабуть, до вечора стирчати, поки замориш черв'яка.
І, певно, стирчав би до вечора, і, певно, насилював би на склянку по ягоді, якби звідкись здалека, з найглибшого дна Лісу не зродився зов:
— Гей-гей, Опришку!!!
Ведмідь націлився вухом на далекий зов. — Гей-гей!!!
Клич котився по Лісу, як колесо, приминав під себе дерева й кущі, глушив їх шум і співи птахів; клич за кожною хвилиною набирав сили і виразності, Опришок врешті пізнав Михаськів голос Притупнув від радості лапою і заревів на все горло:
"Гоп, Михаську, я тут!!!"
Тепер одного боявся: аби Михасько не обминув його в цих хащах, щоб, не дай Боже, не заблукав, на Михаська покладав усі надії. Лише він один позагоює ведмежі болі, зарадить у біді, скаже, як жити далі, до того ж, напевно, чимось нагодує і напоїть, бо він добра людина. Що не кажіть, а таки чудово, коли є на світі добрі люди.
Михасько, видно, теж поспішав до Опришка, бо вилетів на поляну розчервонілий і захеканий; Рудий Опришок обіймав його, як брата, тицяв мордою в обличчя, кілька разів навіть лизнув по щоці.
"Ну-ну, досить,— відмахувався жартома Михасько.— Цілуєшся і слиниш, як Оленка. Сідай-но ліпше в холодку і повідай, чому ти втік із Залізної Пастки?"
"Ніби не знаєш? Гарасим нині знову мене батожив. Ну... і урвався у мене терпець... Полякав я трохи Гарасима..."
"Мало полякав, більше б треба... Є ще серед людей гарасими. Та ти, певно, голодний",— спохватися Михасько.
"Го-го, ще й який голодний,— облизався Опришок.— Малиною тут снідав, але що то за їжа..."
Михасько розв'язав вузлика і дав Опришкові добрий кусень м'яса.
"їж. Це дідо Конопелька потайно від Гарасима пайку твою передав".
Рудий Опришок повторного запрошення не чекав, їв, аж за вухами лящало. Михасько з похапливої ведмежої трапези добродушно посміхався. Думав: звір є звіром, йому аби кишку натовкти — і вже задоволений. Все інше його не обходить.