Опришок упізнавав і не впізнавав Ліс; нічний Ліс лякав його стра-шидлищами і штрикав попід ребра патиччям, а цей, вранішній, ріс лагідний і пестливий. Опришок думав, що вранішній Ліс має нічного брата, патлатого, чорного, непривітного, нічний брат тепер спить, а вранішній при сонці панує. Так воно було чи не так, але в цьому Лісі жило щось і від діда Конопельки, і від Михаська; он на дубі кора репана й потріскана, як Конопельчині руки, а тут косиці з-поміж трави повитикались і синьо виблискують росою, наче Михаськові очі. А берези в білі сорочки повбиралися... у Михаськової мами сорочка теж біла.
Фантазував Опришок.
Було йому в Лісі добре, тому й фантазував, олюднюючи його. Коли ж зрідка напливали спомини про Гарасима... він обертав злого Гарасима в білу кульбабку; вітер подув, закинув кульбабку на хмару: сиди, чоловіче, там і не паскудь красну землю.
Так собі жадав Опришок.
Біла хмарка з білою кульбабкою попливла-полетіла. "Може, хмара струсила кульбабку на бескеття... на бескетті згине лютий Гарасим... і хай собі гине, а я ще погойдаюся у колисці, потім щось з'їм і поволі почвалаю до країв заповітних... ті краї геть чисто забудовані ведмежими таврами... Кличуть мене ведмежі краї".
Опришок присів, веселим поглядом обмацав навколо себе поляну і, форкаючи ніздрями, несподівано зажурився: "А що ж їдять ведмеді в цьому райському лісочку?" Ще вчора їдою не сушив собі голови, у Залізній Пастці про нього турбувалися люди. "Та цур і пек Залізній Пастці, я вольний козак, що схочу, те і з'їм, ну, приміром..."
На всіх чотирьох викотився на поляну і... не знав, що вхопити на зуб. Нічим їстівним тут і не пахло. Ведмідь не на жарт стривожився, бігав по галявині, обнюхуючи дерева і розкопуючи пазурами струхлявілі пеньки. Пробував скубнути сині косиці — терпкий сік не смакував, обнишпорив він також сусідні поляни — нічого ніде — ні лика м'ясного, ні шматка кістки.
Розгубився від несподіванки і зажурено чухав загривок. Ліричний настрій розвіявся, у череві гарчало, мовби там пси гарцювали, а виходу не знаходив, бо міг напхати черево хіба що пашею. Але ж бо він не коза директора Залізної Пастки, яку щодня припинали в кутку і вона щодня викошувала бородою шматок мурави. Найганебнішим було в його становищі те, що, правду кажучи, Рудий Опришок зовсім не знав, чим годуються ведмеді на вольній волі.
"Хоч би на цьому безлюдді трапилася добра душа, вона б порадила",— роззирався Рудий на всі боки.
Подія, як самі знаєте, відбувалася у казці, тому нічого дивного нема, що не встиг ведмідь і подумати про добру душу, як на його щастя вигулькнула з корчів Стара Лисиця. Якусь хвилину Лисиця стояла закам'яніла, бо досі у своєму Лісі ведмедів не здибала, лише згодом опам'яталася:
"Мара то цвинтарна, а чи таки направду ведмідь — не втямиш,— подумала.— Але ліпше буде, коли на всяк випадок дам ногам знати".
Та тільки-но про це подумала, як Рудий Опришок гаркнув на Лисицю, аж у тої підкосилися ноги:
"Мой, ану не рушся з місця. Кажи, що ти за звір?"
Припала на передні лапки, уклонилася чемно.
"Лисиця я..." — пропищала.
"Ну-ну, кумо, не брешіть,— тупнув Рудий лапою,— і не майте мене за дурня. Я, слава Богу, не нинішній і добре знаю, що лисиці носять сріблясті кожухи. А в тебе, бачу, червоний".
"Я, бігме-Божечку, пане ведмедю, чи то пак, пане-товаришу, не брешу. Щоправда, нічим підтвердити не можу, бо наш Ліс ще не паспортизований. Корів тепер паспортизують, псів, свиней також, а я поки що без документів",— відпрошувалася лисиця. А сама метикувала: "Звідки цей бурмило взявся? Мабуть, чи не із Залізної Пастки". Колись вона цілу годину стовбичила біля дротяної огорожі, заздрісно розглядаючи сріблясту одіж своїх родичок. Якщо признатися чесно, то срібляста одежина взимку її дуже придалася б, вона менш примітна, ніж оця червона, яка здалеку впадає собацюрам у вічі. "Ті срібні лисиці, добродію, про які ласкаво зволите говорити, не справжні, вони в клітці вилупилися і в клітці здохнуть",— пояснила.
"Може, й так, може, ви таки справжня Лисиця,— лагідніше почав ведмідь.— Знайомство з вами мені приємне й корисне, бо хочу від вас дізнатися, чи їдять ведмеді, приміром, лисиць".
Лисиця й вухом не кивнула, хвостом не дриґнула, щоб не показати свого страху. На мордочку приклеїла усмішку, а ногами, непомітно на череві посуваючись, відштовхнулася від землі і задкувала в малинник. Блуд його лихий знає, жартує чи правду мовить ведмедище. У Лісі дотепер не траплялося випадку, щоб ведмідь роздер лисицю, але від цього вайла, якщо він уже появився, усього очікуй. Ади, як у нього голодно поблискують очі.
І, раптово вдаривши лапами об землю, плигнула в кущі. Аж тут почувалася у безпеці, тому дозволила собі розгорнути гілля і поглузувати з ведмедя:
"А ти, хло певно, з неба впав? Або, може, клепки тобі бракує?"
"Ну-ну,— добродушно мовив Опришок,— я до тебе по-людському, а ти пащекуєш, як баба Богданиха із Залізної Пастки".
"О, то ти, хло', таки направду із Залізної Пастки? На всьому готовому жив-поживав?"
"На готовому",— зітхнув ведмідь.
"То знай: чесні ведмеді їдять курей".
"Курей? — витріщився Опришок.— Ти що?"
"А нічого,— попискувала, стримуючи сміх, Лисиця.— Кожний порядний звір харчується білим м'ясом".
Курей Опришок бачив, їхнього проводиря Півня навіть побоювався, бо той напастливо стрибав із своїми шпорами до очей, тому здогадався, що Лисиця з нього глузує.
"Ти мені, кумо, баки не забивай. Ведмеді курей не їдять, на них багато пір'я, а м'яса — жменя".
"Бо дурні,— уже не стримувала сміху Лисиця.— А котрий ведмідь дурний, то хай скубе траву".
Цього Опришкові було забагато, й він притьмом кинувся у корчі. Але де там, лише закурилося за Лисицею. "Маєш щастя, що-с втекла, а то роздер би на кавалки. Бачиш, яка мудра: пасися, каже. А щоб тобі горц на сторч. Та почекай: прийде коза до воза".
Коза до воза не прийшла, а Заєць нагодився. Заєць стриг вухами здалека і на ведмедеве вмовляння підступити ближче не піддавався.
"Я вухатий,— казав,— звідси почую. Кажіть, що треба".
"Нічого мені від тебе не треба, окрім поради: що їдять чесні ведмеді в Лісі?"
І що, гадаєте, відповів куцохвостий? Мовляв, столуються ведмеді переважно морквою та капустою. Видите, навіть "воно" дозволяє собі кпити. Ще й зуби вишкірив, лобуряка.