Звідси було видно острів і його темні величезні тополі, але замок сердито і презирливо закривався від каплиці густою зеленню, і тільки в ті хвилини, коли південно-західний вітер виривався з-за очеретів і налітав на острів, тополі гулко гойдалися, і через них проблискує вікна, і замок, здавалося, кидав на каплицю похмурі погляди. Тепер і він, і вона були трупи. У нього очі згасли, і в них не виблискували відблиски вечірнього сонця; у неї подекуди провалився дах, стіни обсипалися, і, замість гучного, з високим тоном, мідного дзвону, сови заводили в ній ночами свої зловісні пісні.
Але стара, історична ворожнеча, що розділяла колись гордий панський замок і міщанську уніатську каплицю, тривала і після їх смерті: її підтримували копошиться в цих старезних трупах черви, що займали вцілілі кути підземелля, підвали. Цими могильними хробаками померлих будівель були люди.
Був час, коли старий замок служив дармовим туди кожного бідняка без жодних обмежень. Все, що не знаходило собі місця в місті, всяке вискочив з колії існування, яке зазнало втрат, по тій або іншій причині, можливість платити хоча б і жалюгідні копійки за кров і кут на ніч і в негоду, — все це тяглося на острів і там, серед руїн, які схиляються свої переможні голівоньку, сплачуючи за гостинність лише ризиком бути похованими під купами старого сміття. "Живе в замку" — ця фраза стала виразом крайнього ступеня злиднів і цивільного падіння. Старий замок радо приймав і покривал і перекатних голота, і тимчасово зубожілого писаря, і сиротливих бабусь, і безрідних бродяг. Всі ці істоти терзали нутрощі старезного будинку, обламуючи стелі й підлоги, топили печі, щось варили, чимось харчувалися, — взагалі, відправляли невідомим чином свої життєві функції.
Однак настали дні, коли серед цього товариства, ютівшегося під дахом сивого руїн, виникло поділ, пішли розбрати. Тоді старий Януш, що був колись одним з дрібних графських "офіціалістів", [3] виклопотав собі щось на зразок можновладною хартії і захопив кермо влади. Він приступив до перетворень, і кілька днів на острові стояв такий шум, лунали такі крики, що за часами здавалося, чи не турки чи вирвалися з підземних темниць, щоб помститися гнобителям. Це Януш сортував населення руїн, відокремлюючи овець від козлів. Вівці, що залишилися як і раніше в замку, допомагали Янушу виганяти нещасних козлів, які упиралися, виявляючи відчайдушний, але марне опір. Коли, нарешті, при мовчазному, але, тим не менш, досить істотному сприянні будочника, порядок знову оселиться на острові, то виявилося, що переворот мав рішуче аристократичний характер. Януш залишив в замку тільки "добрих християн", тобто католиків, і до того ж переважно колишніх слуг або нащадків слуг графського роду. Це були всі якісь старі в потертих сюртуках і "чамарках", [4] з величезними синіми носами і сучкуватою палицями, баби, крикливі і потворні, але зберегли на останніх щаблях зубожіння свої капори і салопи. Всі вони становили однорідний, тісно згуртований аристократичний гурток, який взяв як би монополію визнаного жебрацтва. У будні ці старі люди ходили, з молитвою на устах, по домівках більш заможних городян і середнього міщанства, розносячи плітки, скаржачись на долю, проливаючи сльози і клянчити, а по неділях вони ж складали почтеннейших осіб з тієї публіки, що довгими рядами вибудовувалася біля костьолів і велично приймала подачки в ім'я "пана Ісуса" і "панни Богоматері".
Залучені шумом і криками, які під час цієї революції мчали з острова, я і кілька моїх товаришів пробралися туди і, сховавшись за товстими стовбурами тополь, спостерігали, як Януш, на чолі цілої армії червононосого старців і потворних відьом, гнав із замку останніх, котрі підлягали вигнання, мешканців. Наступав вечір. Хмара, що нависла над високими вершинами тополь, вже сипала дощиком. Якісь нещасні темні особи, запинаючись подертих донезмоги лахміттям, перелякані, жалюгідні і сконфужені, сунулися по острову, точно кроти, вигнані з нір хлопчиськами, намагаючись знову непомітно шмигнути в яке-небудь з отворів замку. Але Януш і мегери з криком і лайкою ганяли їх звідусіль, погрожуючи коцюбами і палицями, а в стороні стояв мовчазний будочник, теж з важким дубиною в руках, зберігав збройний нейтралітет, очевидно, дружній торжествуючої партії. І нещасні темні особи мимоволі, похнюпившись, ховалися за мостом, назавжди залишаючи острів, і одна за одною тонули в сльотаву сутінках швидко спускався вечора.
З цього пам'ятного вечора і Януш, і старий замок, від якого раніше віяло на мене якимось невиразним величчю, втратили в моїх очах всю свою привабливість. Бувало, я любив приходити на острів і хоча видали милуватися його сірими стінами і замшенною старою дахом. Коли на світанку з нього виповзали різноманітні фігури, позіхає, кашляє і хрестилися на сонці, я і на них дивився з якимось повагою, як на істоти, наділені тою ж таємничістю, якою був оповитий весь замок. Вони сплять там вночі, вони чують все, що там відбувається, коли в величезні зали крізь вибиті вікна заглядає місяць або коли в бурю в них вривається вітер. Я любив слухати, коли, бувало, Януш, сівши під тополями, з балакучістю сімдесятирічного старого починав розповідати про славне минуле померлого будівлі. Перед дитячою уявою вставали, оживаючи, образи минулого, і в душу віяло величавою сумом і невиразним співчуттям до того, чим жили колись понурі стіни, і романтичні тіні чужої старовини пробігали в юної душі, як пробігають у вітряний день легкі тіні хмар по світлій зелені чистого поля.
Але з того вечора і замок, і його бард з'явилися переді мною в новому світлі. Зустрівши мене на інший день поблизу острова, Януш став зазивати мене до себе, запевняючи із задоволеним виглядом, що тепер "син таких поважних батьків" сміливо може відвідати замок, так як знайде в ньому цілком порядне товариство. Він навіть навів мене за руку до самого замку, але тут я зі сльозами вирвав у нього свою руку і побіг. Замок став мені противний. Вікна в верхньому поверсі були забиті, а низ знаходився у володінні капорів і Салоп. Баби виповзали звідти в такому непривабливому вигляді, лестили мені так нудотно, лаялися між собою так голосно, що я щиро дивувався, як це строгий небіжчик, втихомирювати турок в грозові ночі, міг терпіти цих бабусь в своєму сусідстві. Але головне — я не міг забути холодної жорстокості, з якою торжествуючі мешканці замку гнали своїх нещасних співмешканців, а при згадці про темних особистостях, які залишилися без даху над головою, у мене стискалося серце.