— Він міг це зробити. Машина стояла відразу за рогом.
— Нісенітниця! — палко вигукнула леді Седжвік.
— Невже вас так глибоко засмутила ця нічна подія, леді Седжвік? Вона ледь здивувалася.
— Ще б пак не засмутила, адже трохи не загинула моя дочка. А ви на що сподівалися?
— Я не це мав на увазі. Я хотів сказати, невже ви були так засмучені смертю Майкла Ґормена?
— Мені його дуже шкода. Він був сміливець. —— І це все?
— А що вам треба від мене ще?
— Ви його знали, чи не так?
— Звичайно, він тут працював.
— Одначе ви знали про нього значно більше, чи не так?
— Тобто?
— Скажіть, леді Седжвік, він був вашим чоловіком, чи не так? Часину вона мовчала, не виказуючи ні подиву, ні хвилювання.
— Ви добре поінформовані, старший інспекторе, правда ж? — Вона зітхнула і відкинулася на спинку стільця. — Я не бачилася з ним цілу купу років — двадцять, а то й більше. І ось одного разу я визирнула з вікна і раптом упізнала Міккі.
— А він упізнав вас?
— Диво дивне, але ми справді впізнали одне одного,— відповіла Бесс Седжвік. — Ми були разом тільки близько тижня. Потім мої родичі зловили нас, розплатилися з Міккі й забрали мене, ославлену, додому.
Вона зітхнула.
— Я була ще зовсім зелена, коли втекла з ним. Майже нічого не знала про життя. Таке собі дурне дівчисько з головою, повною романтичного туману. Він здавався мені героєм — чи не тому, щр хвацько їздив верхи. Він не знав страху, був гарний на вроду і веселий. От я з ним і втекла. Не знаю, чи замислювався він над цим, а я була дико, шалено закохана! — Вона труснула головою. — Це тривало недовго. Вже за добу я в ньому розчарувалася. Він пив, був ниций і брутальний. Коли приїхали родичі і забрали мене з собою, я була вдячна, я більше не хотіла ані бачити його, ані чути про нього.
— Ваші родичі знали, що ви з ним побралися?
— Ні.
— Ви їм не казали?
— Я не вважала себе за одружену.
— Як це сталося?
— Ми одружилися в Балліговлені, та коли з'явилися мої родичі, Міккі підійшов до мене і сказав, що шлюб фіктивний. Все це вони сфабрикували зі своїми друзями, сказав він. На той час така його поведінка мене вже не вражала. Не знаю, чи хотів він одержати відчіпне, чи боявся, що порушив би закон, узявши шлюб із неповнолітньою. Хоч би що там було, я ні на хвилину не мала сумніву, що він сказав мені правду... тоді не мала.
— А пізніше?
Здавалося, вона поринула у свої думки.
— Тільки за кілька років, коли я трохи краще пізнала життя і почала розбиратись у правових питаннях, мені спало на думку, що я все ж, мабуть, узяла шлюб із Майклом Ґорменом.
— Виходить, із лордом Кеністоном ви, фактично, взяли другий шлюб.
— Я також узяла шлюб із Джоні Седжвіком, потім знову одружилася з американцем Ріджуеєм Бекером. — Вона глянула на старшого інспектора Дейві і засміялася, здавалося, щирим сміхом. Стільки шлюбів,— знизала вона плечима. — Справді смішно.
— Ви не мали наміру розлучитися? Вона знизала плечима.
— Все це видавалося лихим сном. Навіщо ворушити минуле? Звичайно, я зізналася Джоні.
Це ім'я вона вимовила тихим, лагідним тоном.
— А він що на те?
— Не звернув уваги. Ні я, ні Джоні не пильнували законів надто суворо.
— За двошлюбність передбачені певні покарання, леді Седжвік. Вона зиркнула на нього і засміялася.
— Кого обходить те, що скоїлося в Ірландії кілька років тому? Усе було зроблено як слід. Міккі забрав свої гроші і звіявся. Невже ви не розумієте? Це просто був безглуздий дрібний інцидент, який я хотіла забути, викинути з голови, як і багато інших дріб'язкових подій у житті.
— А потім,— спокійно сказав Батько,— одного чудового дня, в листопаді, Майкл Ґормен з'явився знову і вдався до шантажу?
— Пусте! Хто сказав, що він мене шантажував?
Батько повільно перевів погляд на рівно випростану стару даму, що тихо сиділа на стільці.
— Ви, — Бесс Седжвік вп'ялася очима у міс Марпл. — Що могли ви про це знати?
У її голосі бриніли радше нотки подиву, аніж осуду.
— Стільці в цьому готелі з дуже високими спинками,— пояснила міс Марпл. — Вони вельми зручні. Я сиділа на одному з них біля каміна в кімнаті для писання. Просто відпочивала вранці перед прогулянкою. І тут зайшли ви, щоб написати листа. Мабуть, ви не звернули уваги, що в кімнаті є ще хтось, і я почула вашу розмову з Ґорменом.
— Ви підслуховували?
— Звичайно,— сказала міс Марпл. — А чом би й ні? То була загальна кімната. Коли ви відчинили вікно, і гукнули людину на вулиці, я й гадки не мала, що це буде конфіденційна розмова.
Бесс із хвилину допитливо дивилася на неї, потім повільно кивнула головою.
— Усе правильно,— сказала вона. — Так, розумію. Але ви хибно витлумачили те, що почули. Міккі не шантажував мене. Можливо, мав такі наміри, алея застерегла його від цього!
її губи знову розтяглися в широкій великодушній усмішці, яка робила її обличчя таким привабливим.
— Я його залякала.
— Так,— погодилася міс Марпл. — Може, так і було. Ви пригрозили його застрелити. Пробачте мені за щирість, але зробили це блискуче.
Бесс Седжвік здивовано звела брови.
— Та вас чула не тільки я,— провадила міс Марпл.
— Боже мій! Невже слухав увесь готель?
— Другий стілець теж був зайнятий.
— Ким?
Міс Марпл стулила губи. Відтак кинула на старшого інспектора Дейві благальний погляд. "Якщо це має бути зроблене, то робіть самі,— промовляв той погляд,— а я не можу..."
— Ваша дочка сиділа на другому стільці,— сказав старший інспектор Дейві.
— О, ні! — зойкнула Бесс — О, ні! Тільки не Ельвіра. Розумію... так, розумію. Певно, вона подумала...
— Вона дуже серйозно сприйняла почуте і подалася до Ірландії шукати правди. її не важко було відкрити.
— О, ні,— стиха повторила Бесс Седжвік і вела далі: — Бідолашна дитина! Навіть тепер жодного разу ні про що не запитала. Все тримала в душі. Замкнулася в собі. Якби вона тільки сказала. Я пояснила б їй усе, довела б, що це не має ніякого значення.
— Навряд чи вона погодилася б з вами,— зауважив старший інспектор Дейві. — Сміх, та й годі,— провадив він з виглядом людини, схильної до спогадів та пустомолотства, схожий на старого фермера, який базікає про землю та скот. — Після багатьох років судових розглядів і помилок я навчився ставитися з недовірою до простих версій. Прості версії часто-густо далекі від правди. Версія недавнього нічного вбивства начебто саме така. Дівчина твердить, що в неї стріляли, проте схибили. їй на допомогу поспішив швейцар і загинув від другої кулі. Може, все так і було. Може, саме це й бачила дівчина, але насправді, всупереч очевидності, все могло бути зовсім інакше. Щойно ви, леді Седжвік, досить яскраво і переконливо говорили, що Ладислав Малиновський не мав підстав для замаху на життя вашої дочки. Що ж, цілком з вами згоден. Гадаю, він їх справді не мав. Така людина, як він, міг посваритися з жінкою, схопити ножа і штрикнути її. Та навряд чи він чигатиме на шляху, аби холоднокровно її застрелити. Але, припустімо інше, припустімо, він хотів застрелити не її. Були крики, постріли, а насправді вийшло так, що загинув Майкл Ґормен. Припустімо, сталося те, що й мало статися. Малиновський старанно обмірковує план. Він обирає туманну ніч, зачаюється поблизу і чекає, коли ваша дочка вийде надвір. Він знає, що вона з'явиться, бо зумів так улаштувати. Він стріляє, але не в дівчину. Стріляє так, щоб куля не зачепила її, а вона вирішує, що він цілився саме в неї. Вона кричить. Швейцар готелю чує постріли та лемент, біжить вулицею, і тут Малиновський стріляє в того, кого й хотів застрелити, тобто в Майкла Ґормена.