— Газовий вибух у циліндрі мотора,— заспокоїв її Батько.
— Прошу пробачити, сьогодні все мене дратує, таке відчуття...
— Що має щось статися? Гадаю, ви не маєте підстав хвилюватись.
— Я завжди ненавиділа туман.
— Я хотів вам сказати, що ви мені дуже допомогли,— заявив старший інспектор Дейві. — Те, що ви тут розказали, лише дрібні деталі, проте вони доповнили картину.
— Отже, тут щось не так?
— Усе не так.
Міс Марпл зітхнула.
— Спочатку все здавалося дивним, не підвладним змінам, неначе повертаєшся в минуле, яке любиш і яким захоплюєшся. — Вона замовкла. — Звичайно, насправді було не так. Я зрозуміла (вважаю, я давно вже зрозуміла), що годі вернутися в минуле і цього не варто й прагнути, що життя по суті — рух уперед. Насправді життя — вулиця з однобічним рухом, чи не так?
— Щось таке,— погодився Батько.
— Пам'ятаю,— вела далі міс Марпл, у характерний для себе спосіб відхиляючись від основної теми,— пам'ятаю, я була в Парижі з мамою та бабусею. Ми подалися чаювати до готелю на Єлисейських Полях. Раптом моя мати роззир-нулася довкола і сказала:
— Кларо, їй-богу, я тут єдина жінка в жіночому капелюшку.
Так воно й було. Приїхавши додому, вона спакувала всі свої капелюшки та накидки і відіслала їх...
— На доброчинний базар? — співчутливо запитав Батько.
— О, ні, нікому на базарі вони не потрібні. Вона відіслала їх до театру з постійною трупою. Вони вельми високо їх оцінили. Даруйте,— отямилася міс Марпл,— на чому я зупинилася?
— Ви намалювали загальну картину цього готелю.
— Так, здавалося, все тут гаразд, та це було не так. Змішалися справжні люди й несправжні. Говорити з тими чи тими зосібна не було жодної змоги.
— Що означає ваше визначення — несправжні?
— Були справжні військові у відставці, та були й ті, хто тільки видавав себе за військового, айв армії ніколи не служив, священики, які насправді священиками не були, адмірали та капітани, що ніколи не служили на флоті. Моя подруга Селіна Гейзі спочатку розважала мене тим, що завжди намагалася дізнатися про знайомих їй людей (цілком природно, звичайно) і часто помилялася, бо вони виявлялись насправді не тими, за кого вона їх вважала. Та оскільки це почало траплятися аж надто часто, то воно й спонукало мене до роздумів. Навіть Розу, покоївку, дівчину напрочуд гарну, я запідозрила в тім, що й вона теж несправжня: і, якщо вам цікаво знати, вона — таки колишня акторка, чудова акторка. Тут вона одержує більшу платню, аніж на сцені.
— Але чому?
— Насамперед як частина декору. Мабуть, він тут цінується вище. Я рада, що від'їжджаю звідси,— провадила міс Марпл і ледь здригнулася. — Перше, ніж щось скоїться.
Старший інспектор Дейві здивовано глянув на неї.
— А що, по-вашому, може скоїтися?
— Якесь лихо,— відказала міс Марпл.
— Лихо — доволі широке поняття.
— Гадаєте, це надто мелодраматично? Але я маю певний досвід і то вельми багатий, пов'язаний з убивствами.
— З убивствами? — старший інспектор Дейві похитав головою. — Я не припускаю вбивства. Просто приємна, необтяжлива облава на кількох напрочуд розумних злочинців.
— Ні, тут інше. Вбивство — бажання вбивати — це не переступ розумного злочинця. Це, як би вам краще сказати? Це виклик Богові.
Він звів на неї очі і тихо, заспокійливо похитав головою.
— Жодного вбивства не буде,— запевнив він.
Знадвору долетів гострий, оглушливий ляскіт, ще гучніший, як раніше. За ним почулися вищання гальм і новий ляскіт.
Старший інспектор Дейві зірвався на рівні з незвичайною для такого товстуна спритністю. За лічені секунди він вибіг через обертові двері надвір.
II
Жіночий крик, сповнений жаху, розітнувся в тумані. Старший інспектор Дейві побіг на крик Понд-стріт. Перед ним невиразно забовваніла жіноча постать, притиснута до загороди. Він швидко підбіг до неї. Незнайомка була одягнена в довге блакитне хутряне пальто, обабіч обличчя спадало волосся. У нього промайнула думка, що він знає цю жінку, потім він зрозумів, що то лише худорлява дівчина. На асфальті біля її ніг лежало розпростерте тіло чоловіка в мундирі. Старший інспектор упізнав його. То був Майкл Ґормен.
Коли Дейві підбіг до дівчини, та вчепилась у нього обіруч і, тремтячи всім тілом, затинаючись, безладно забурмотіла:
— Мене намагались убити... В мене стріляли. Якби не він... — вона показала на нерухоме тіло біля її ніг. — Він відштовхнув мене і затулив собою, потім пролунав другий постріл... він упав. Він урятував мені життя. Мені здається, він поранений, тяжко поранений.
Старший інспектор укляк на одне коліно. Його ліхтарик погас. Високий ірландець-швейцар загинув як солдат. На лівому боці сорочки з'явилася мокра пляма, яка дедалі намокала кров'ю, що юшила з рани. Дейві закотив повіку на оці, помацав пульс і знову підвівся.
— Усе скінчено,— проголосив він. Дівчина різко вигукнула:
— Ви сказали — він мертвий? О, ні, ні. Він не повинен померти!
— Хто у вас стріляв?
— Не знаю. Я залишила машину за рогом і йшла попід загородою, прямуючи до готелю. Раптом пролунав постріл, біля вуха просвистіла куля, а потім він — швейцар із Бертрамового готелю — помчав вулицею до мене, затулив мене грудьми, і відразу ж пролунав другий постріл... мені здається... мені здається, там хтось сховався.
Старший інспектор Дейві глянув туди, куди вона показувала. По цей бік готелю, трохи нижче від рівня вулиці містилося старовинне подвір'я з хвірткою, до якої спускалося кілька сходинок. Оскільки там розташувалися лише складські приміщення, хвірткою майже не користувались, але людина легко б там сховалася.
— Ви його бачили?
— Мигцем. Він промайнув повз мене, як привид. Усе було повите густою мрякою.
Дейві кивнув головою. Дівчина істерично заголосила.
— Кому треба було вбивати мене? Чому мене хотіли вбити? І це вже вдруге. Не розумію навіщо.
Схопивши дівчину одною рукою, старший інспектор Дейві другою занишпо-рив у кишені. Проникливий звук поліцайського свистка прорізав млу.
Міс Ґорріндж, що сиділа в залі Бертрамового готелю, гостро глянула з-за столу. Один із двох відвідувачів теж звів очі.
Генрі, що збирався поставити на стіл склянку зі старим бренді, так і закляк із склянкою в руці. Міс Марпл сиділа у фотелі, стискаючи бильця. Адмірал у відставці насмішкувато кинув: