— Мабуть, ви маєте рацію,— згодилася вона.
Він допоміг їй підвестися, взявши в неї торбинку та книгу, і посадовив її у тихому куточку, який щойно показав.
— Тут добре?
— Чудово.
— Чи знаєте ви, чому я запропонував пересісти?
— Гадали, що мені надто гаряче сидіти біля коминка. Вельми ґречно з вашого боку. Крім того ,— додала вона,— нашої розмови тут не почують.
— Ви маєте щось мені сказати, міс Марпл?
— Чому ви так думаєте?
— У вас такий вигляд, ніби маєте,— пояснив Дейві.
— Пробачте, що показувала це так відкрито,— сказала міс Марпл. — Я не хотіла говорити.
— А хіба що таке?
— Не знаю, чи повинна я це робити. Повірите, інспекторе, чого я не зношу, то це втручань. Я категорично проти. Хоча часто те, що вважаєш за добре, може заподіяти велику шкоду.
— Так само і в цьому разі, га? Зрозуміло. Ну, це цілком ваш клопіт.
— Іноді бачиш, як люди чинять так, що це здається комусь нерозумним і навіть небезпечним. Та чи має хтось право втручатися? Звичайно, ні, у мене така думка.
— Ви говорите про каноніка Пеніфазера?
— Канонік Пеніфазер? — вражено перепитала міс Марпл. — О, ні, о Боже, ні. Це не має до нього ніякої дотичності. Йдеться про дівчину.
— Про дівчину? Ось як! І ви гадали, я міг би допомогти?
— Не знаю,— відповіла міс Марпл,— просто не знаю. Але мене це дуже й дуже непокоїть.
Батько не став її примушувати. Він сидів зі спокійним і досить безглуздим виразом на обличчі. Він її не підганяв. Вона хотіла в міру своїх сил допомогти йому, а він був готовий зробити все можливе, щоб допомогти їй. Можливо, він був і не дуже зацікавлений. З другого боку, важко все передбачити.
— У газетах,— тихо, але чітко проказала міс Марпл,— повідомляють про судові процеси, про молодиків, про дітей та дівчат, які потребують "піклування та заступництва". Як на мою думку, в такого роду юридичному формулюванні відбивається реальне життя.
— Ви вважаєте, що згадана щойно дівчина, потребує піклування та заступництва?
— Так, так, я так вважаю.
— Кругом сирота?
— О, ні,— сказала міс Марпл. — Значною мірою не так, якщо можна так висловитися! Судячи з усього, її посилено опікають і дуже про неї піклуються.
— Вельми цікаво,— кивнув Батько.
— Вона мешкала в цьому готелі,— вела далі міс Марпл,— здається, з місіс Карпентер. Я знайшла її ім'я в реєстраційному журналі. Дівчину звуть Ельвіра Блейк.
Батько з неприхованою цікавістю зиркнув на неї.
— Це чудова дівчина, дуже молода, яку, як я вже казала, опікають і щодо якої виявляють заступництво. її опікун, полковник Даском,— дуже порядна людина, вельми чарівний чоловік. Певна річ, похилого віку, а наївність, либонь, жахлива.
— У опікуна чи в дівчини?
— Я маю на увазі опікуна,— сказала міс Марпл. — Дівчини я не знаю. Проте певна, що вона в небезпеці. Зовсім випадково я наткнулася на неї в парку. Вона сиділа у кав'ярні з якимось молодиком.
— Ах, он воно що,— сказав Батько. — Либонь, небажана особа: аферист, розбишака.
— Вельми приємний чоловік,— сказала міс Марпл. — Не такий уже й молодий, за тридцять. Із тих чоловіків, які, на мою думку, надто подобаються жінкам, та в нього брутальні риси обличчя — жорстокі, яструбині, хижі.
— І все ж, певно, він не такий поганий, як виглядає,— заспокійливо промовив Батько.
— Він ще гірший, ніж здається на вигляд,— заперечила міс Марпл. — Я певна. Він ганяє на великому перегоновому автомобілі.
Батько жваво звів очі.
— Перегоновий автомобіль?
— Так, я не раз бачила, як він стояв біля готелю.
— А номера не пам'ятаєте?
— Так, звичайно, пам'ятаю ФАН-2266. У мене була двоюрідна сестра-заїка,— пояснила міс Марпл. — Ось чому я добре запам'ятала номер.
Батько зачудовано зирнув на неї.
— Ви знаєте, хто він? — запитала міс Марпл.
— Мабуть, таки знаю,— неквапливо відповів Батько. — Напівфранцуз, напівполяк. Вельми відомий перегонник, три роки тому був чемпіоном світу, звуть Ладислав Малиновський. Ви цілком правильно оцінили деякі його риси. У нього лиха слава, сумнівні зв'язки з жінками. Інакше кажучи, пара для дівчини непідходяща. Проте в таких справах важко щось удіяти. Здогадуюсь: вона таємно з ним зустрічається, чи не так?
— Майже вгадали,— кивнула міс Марпл.
— Ви розмовляли з її опікуном?
— Я з ним не знайома,— відказала міс Марпл. — Тільки раз мене назвав йому наш спільний приятель. Я не хотіла б іти до нього — пощо розпускати плітки? От і подумала: чи не могли б ви якось зарадити?
— Спробую,— пообіцяв Батько. — Між іншим, вам приємно було б дізнатися, що ваш друг канонік Пеніфазер з'явився. Власною персоною.
— Невже! — жваво вигукнула міс Марпл. — Де?
— У селі Мілтон-Сент-Джоні.
— Оце так дивина. Що він там робив? Можете дати на це відповідь?
— Мабуть,— підкреслив це слово старший інспектор,— з ним стався нещасливий випадок.
— Який саме?
— Збила машина. Травма голови чи щось таке. Певно, його вдарили по голові.
— О, розумію,— міс Марпл на хвилину замислилася. — Він щось пам'ятає?
— Каже,— знову зробив наголос на першому слові старший інспектор,— що нічого не пам'ятає.
— Вельми цікаво.
— Ще б пак! Останнє, що пам'ятає — поїздка в таксі до кенсінґгонського аеродрому.
Міс Марпл спантеличено похитала головою.
— Знаю: таке буває за струсу мозку,— промурмотіла вона. — Він щось сказав із приводу цього випадку?
— Бурмотів щось за Єрихонські мури.
— Христос? — випалила міс Марпл. — Археологія, розкопи? А ще я пам'ятаю давню п'єсу, здається, містера Сутра.
— Увесь цей тиждень на північ Темзи в кінотеатрах ішов фільм "Єрихонські мури", в головних ролях Ольга Редберн і Варт Левін,— сказав Батько.
Міс Марпл кинула на нього недовірливий погляд.
— Певно, він пішов на цей фільм Кромвелівським шосе. Мабуть, вийшов об одинадцятій, а тоді повернувся сюди, але в такому разі, його мав хтось бачити, до півночі ще було далеко.
— Сів не в свій автобус,— припустила міс Марпл. — Чи щось на зразок цього...
— Скажімо, він повернувся сюди після півночі,— розмірковував уголос Батько. — Міг непомітно прослизнути до свого номера. Якщо так, то що сталося потім і чому він знову вийшов за три години?
Міс Марпл шукала підходящого слова.
— Я дотримуюся того погляду, що... Ах! — Вона здригнулася: з боку вулиці долинув оглушливий вибух.