— Хто бачив?
— Якась дама похилого віку.
— Як їй пощастило його побачити? Чому вона не спала?
— Старі жінки всі такі, сер.
— Ти говориш про... Як його ім'я... здається канонік Пеніфазер?
— Саме так, сер. Повідомили про його зникнення. Цією справою займається Кемпбел.
— Дивний збіг — його ім'я якраз було темою розмови у зв'язку з поштовим пограбуванням у Бедгемптоні.
.— Невже? Як це зрозуміти, сер?
— Так твердить інша дама похилого віку, а може, середніх років. Коли за сигналом потяг зупинився, багато пасажирів прокинулися і визирнули в коридор. Ця жінка— мешканка Чедмінстера, знає каноніка Пеніфазера в вічі і запевняє, що бачила, як він заходив до вагона через одні з дверей. Вона гадала, ніби він виходив дізнатися, в чім річ, і знову сідав до вагона. Ми мали намір активно зайнятися цим після повідомлення про його пропажу.
— Поміркуймо. Потяг зупинився о пів на шосту ранку. Канонік Пеніфазер пішов з Бертрамового готелю о третій. Так, це могло бути, якщо він погнав туди, скажімо, перегоновим автомобілем.
— Отже, ми знову повернулися до Ладислава Малиновського! Шеф поліції кинув оком на свої малюнки на промокашці.
— Який же ти бульдог, Фреде,— кинув він.
За півгодини старший інспектор Дейві вже заходив до затишної і досить убогої контори.
Товстун, що сидів за столом, підвівся і простяг руку.
— Старший інспектор Дейві? Прошу сідати,— запросив він. — Сиґару? Старший інспектор Дейві похитав головою.
— Даруйте, — озвався він низьким голосом селюка,— що забираю у вас дорогоцінний час.
Містер Робінсон усміхнувся. То був солідний, зі смаком убраний чоловік. Мав жовте обличчя з великим ротом, чорні очі, сумний вигляд. Він часто всміхався, оголюючи чималенькі зуби. "З тобою краще посидіти десь за обідом", — недоречно подумав старший інспектор Дейві. Господар говорив бездоганною англійською мовою, без акценту, хоча й не був англієць. Батько марно намагався вгадати, як і багато відвідувачів до нього, справжню національність містера Робінсона.
— Отже, чим можу прислужитись?
— Я хотів би знати,— запитав старший інспектор Дейві,— хто власник Бертрамового готелю?
Містер Робінсон анітрохи не змінився на виду. Не висловив ні подиву, ані схвалення. Лише глибокодумно проголосив:
— Хочете знати, хто господар Бертрамового готелю. Цей готель, здається, стоїть на Понд-стріт, неподалік Піккаділлі?
— Авжеж, сер.
— Іноді я сам там зупиняюся. Тиха місцина, чудове обслуговування.
— Так, — потвердив Батько. — Незрівнянне.
— Отже, хочете знати, хто ним володіє? Певні, що це легко з'ясувати? — На його обличчі промайнула ледь помітна іронічна посмішка.
— Ви маєте на увазі ваші звичні канали? О, так.
Батько вийняв з кишені клаптик паперу і прочитав кілька імен та адреси.
— Розумію, — сказав містер Робінсон — Хтось ускочив у добрячу халепу. Цікаво. І ви прийшли до мене. •
— Якщо хтось і знає, то це ви, сер.
— Насправді я не знаю. Звичайно, у мене є джерела інформації, є агенти, — він знизав великими, дебелими плечима.
— Так, сер, — байдуже сказав Батько.
Містер Робінсон глипнув на нього, потім узяв телефонну трубку.
— Соня? Запроси Карлоса.
Почекавши кілька хвилин, він озвався знову:
— Карлос? — квапливо запитав він і сказав кілька фраз чужою мовою.
Батько її не знав. Він міг вільно розмовляти англійською, французькою, сяк-так італійською, розумів мову простих німецьких туристів. Розрізняв на слух іспанську, російську та арабську мови, хоча й не розумів. Та ця була йому незнайома. Він лише невиразно здогадувався, що це могла бути турецька, перська або вірменська, але певності не мав і тут. Містер Робінсон поклав рурку на місце.
— Гадаю, нам не довго доведеться чекати, — добродушно мовив він. — Вельми цікаво. Я сам іноді замислювався...
Батько запитливо глянув на нього.
— Щодо Бертрамового готелю,— пояснив Робінсон. — Про фінанси ви знаєте. Бажано знати його платоспроможність. Однак мене це ніколи не цікавило. І треба врахувати, — він знизав плечима, — готельні вигоди і надзвичайно талановитих службовців. Так, я здивований. — Він кинув оком на Батька. — А ви гадаєте, що там і як?
— Поки що ні, — сказав Батько, — але хотів би знати.
— Є декілька можливостей, — замислено проказав містер Робінсон. — Розумієте, це як музика, октави можна поєднувати у кілька мільйонів різних комбінацій. Одного разу музика сказав мені, що не можна видобути той самий звук двічі. Надзвичайно цікаво.
На столі озвався ледь чутний гудок, і він знову взяв слухавку.
— Так? Так, ви вельми старанні. Я задоволений. Розумію. О, Амстердам, так. Ах... дякую вам... Так. Прошу продиктувати по буквах. Так, записую. — Притиснувши аркушик ліктем, він швидко занотував. — Сподіваюся, вам це стане у пригоді, — сказав він, одірвав аркушика й передав через стіл Батькові, який голосно прочитав ім'я: Вільгельм Гофман.
— За національністю швейцарець,— сказав містер Робінсон, — а втім, ні, він тільки народився у Швейцарії. Вельми впливовий у банківських колах. І, хоча суворо додержується букви закону, — таємний учасник багатьох непевних операцій. Діє тільки на континенті, в цьому краю — ні.
— Овва!
— Але має брата, — провадив містер Робінсон,— Роберта Гофмана. Мешкає в Лондоні, торгівець діамантами, найпочесніший бізнес. Його дружина— голландка. Брат має також контори в Амстердамі. Ваші люди, мабуть, про нього знають. Як я вже казав, він торгує здебільшого діамантами, справжній багатій, у нього сила-си-ленна маєтків, як правило, на підставних осіб. Так, він таємний власник багатьох підприємств. Він і його брат — справжні господарі Бертрамового готелю.
— Дякую вам, сер. — Старший інспектор Дейві звівся з-за столу, — зайве казати, що я вам багато чим маю завдячувати. І це чудово, — додав він, не приховуючи свого захвату.
— Мені слід це знати,— широко, як він умів, усміхнувся містер Робінсон. — Це один з моїх фахових обов'язків. Інформація. Мені подобається знати. Ви ж через це сюди прийшли, чи не так?
— Що ж, — сказав старший інспектор Дейві,— ми справді знаємо про вас. Міністерство внутрішніх справ, особовий відділ і таке інше. — І тихо додав:
— Мені коштувало величезних зусиль, щоб дістатися до вас.