– Ти справді нічого більше не знаєш про те що по той бік? – спитала вона.
Ангел похитав лисою голівкою:
– Ми бачимо усе в дзеркалі. Щойно ти зуміла підгледіти в щілинку задзеркалля. Я не можу розчистити для тебе усе дзеркало. Можливо, ти побачила б і більше, але тоді б уже ніколи не побачила себе.
Дівчинка не зводила з нього приголомшеного погляду.
– Дуже глибока думка, – мовила вона.
– Глибша, ніж плоть і кров. Бо плоть і кров – це, по суті, вода. Я увесь час бачу каміння й пісок на дні.
– Справді?
– Плоть і кров – не що інше, як земля й вода. Однак Бог вдихнув у вас ще й трохи свого духу. Тому Бог є часткою вас самих.
Сесілія сплеснула руками:
– Не знаю, що й казати.
– Привітай себе…
– У мене ж не день народження!
Ангел похитав головою:
– Ти можеш привітати себе, бо ти людина, якій дозволено здійснити чудову подорож у всесвіті навколо палаючого сонця. Тобі дано прожити окрушину вічності. Ти заглянула в універсум, Сесіліє! Зуміла відірвати погляд від паперу, на якому малюєш свій твір, і побачити власну велич у могутньому небесному дзеркалі.
Голос Аріеля звучав так урочисто, що Сесілія аж злякалася його слів:
– Не говори так багато. Боюся, що я не витримаю.
– Тільки оце ще! – вигукнув він.
Він дивися їй у вічі поглядом, який був яснішим і глибшим, аніж вода в Егейському морі:
– Усі зорі рано чи пізно падають. Але одна зірка є лише маленькою іскоркою з великого небесного багаття…
І Аріель зник. Тієї ж миті дівчинка заснула. Коли вона прокинулася, біля її ліжка сиділи мама, тато й бабуся.
– Ви усі тут?
Усі троє кивнули головами. Мама зволожила їй уста мокрою хустинкою.
– А де Лассе?
– Надворі з дідусем. Бігає на ковзанах.
– Я хочу поговорити з бабусею.
– Нам з татом вийти?
Вона кивнула.
Бабуся нахилилася до Сесілії і взяла її за руки.
– Пригадуєш, ти розповідала мені про Одіна? – запитала Сесілія.
– Звичайно, пригадую.
– У нього на плечах сиділо двоє воронів. Щоранку вони вилітали на розвідку у світ, а повернувшись додому, розповідали Одінові про побачене…
– Тепер ти розповідаєш мені казку, – мовила бабуся.
Сесілія замовкла, тому бабуся продовжила за неї:
– Це сам Одін літав світом. Хоча він і сидів на своєму високому троні, проте облітав світ на воронових крилах. Бо ж у воронів дуже добрий зір…
Сесілія спинила бабусю:
– Це я й хотіла сказати…
– Що саме?
– Мені б хотілося мати таких воронів. Або принаймні, бути одним з них.
Бабуся міцніше стиснула її рученята:
– Навіщо говорити про це?
– До того ж, я почала забувати, про що ти мені розповідала, – сказала Сесілія.
– Чудово все пам'ятаєш.
– Ти казала, що ми стаємо сумними від краси? Чи, може, красивими від суму?
Бабуся нічого не відповіла, тільки стиснула руками її долоні й дивилася дівчинці в очі.
– Під ліжком лежить записник. Подай його, будь ласка, – попросила Сесілія.
Бабуся нахилилася і витягла з-під ліжка китайський записник і чорний тонкопис.
– Можеш щось записати для мене?
Бабуся відпустила Сесілині руки, і Сесілія почала диктувати:
– "Ми бачимо усе в дзеркалі, у загадці. Часом крізь маленьку щілинку можна заглянути крізь дзеркало і побачити маленький клаптик задзеркалля. Коли витерти дзеркало начисто, можна побачити більше, але тоді уже більше не побачимо себе…"
Бабуся підвела очі від записника.
– Хіба не глибока думка? – запитала Сесілія.
Бабуся кивнула, по щоках у неї бігли сльози.
– Ти плачеш? – спитала дівчинка.
– Так, я плачу, дитинко.
– Тому, що це так гарно чи так сумно?
– І гарно, й сумно водночас.
– Це ще не все.
– Кажи далі…
– "Коли б мені треба було щось намалювати і я знала, що малюнок мій оживе, то ніколи б не зважилася малювати будь-що. Я б ніколи не наважилася дати життя тому, що не змогло б дати опір агресивним кольоровим олівцям…"
У спальні стало зовсім тихо. Тиша панувала в усьому будинку.
– Ну як? – поцікавилася Сесілія.
– Гарно…
– Можеш ще трохи пописати?
Бабуся знову заплакала. А тоді витерла сльози і взялася записувати Сесілині слова:
– "Створений Богом світ людей та небеса є настільки великою загадкою, що ані людям на землі, ані ангелам у небі не збагнути їх. Та щось не так на небесах. Щось неправильне відбувається з отим великим творінням Бога".
Вона глянула на бабусю:
– Залишилася ще тільки одна річ.
Бабуся кивнула, а Сесілія додиктувала:
– "Усі зорі рано чи пізно падають. Одна зірка є лише маленькою іскоркою великого небесного багаття".
9
Одного післяобіддя Сесілію розбудив дрізд. Біля її ліжка сиділа мама.
– Чому відчинене вікно? – запитала дівчинка.
– Надворі так гарно й тепло, майже по-весняному тепло.
– Увесь сніг зійшов?
– Та ні.
– А крига на річці?
– Крига також не скресла, але стала дуже тонкою.
Сесілія подумала про Аріеля. Востаннє, як він був тут, ангел говорив дуже піднесено й урочисто. Може, через те, що оголив усі до решти небесні таємниці?
Тепер завжди хтось сидів біля неї. Одного вечора вона попросила, щоби вночі її залишили саму. Біля ліжка саме були тато й мама.
– Один з нас сидітиме тут увесь час, – запевнив тато.
– Навіщо?
Ніхто не відповів.
– Якщо виникне потреба, я задзвоню у дзвоник.
Тато погладив її по волоссі:
– Ти навіть можеш не здужати підняти дзвоник.
– Тоді пошлю до вас ангела.
Тато з мамою переглянулися.
– Боїтеся, що я втечу?
Тато похитав головою, а мама сказала:
– Ми сидимо біля тебе так само, як тоді, коли ти була ще маленькою.
– Бо раптом злякалися, що пташка покине гніздо?
Під страхом своїх погроз вона-таки змусила батьків покинути кімнату. Трохи згодом Сесілія збудилася і побачила на підвіконні Аріеля.
– Ти така гарна, коли спиш, – сказав він.
– Не хочу говорити. Хочу надвір!
– А здужаєш?
– Ще би! Хочу подивитися на річку, поки не скресла крига.
Аріель зітхнув:
– Клопітно буде з одягом.
– Я мушу вийти надвір.
– Тільки ненадовго.
Він допоміг їй знайти у шафі зимовий одяг.
– Цієї ночі візьмемо санчата.
Аріель усміхнувся:
– Це вперше я возитимуся на санчатах.
– А я вперше цього року, – додала Сесілія.
Сесілія одягнулася, але вони ще на хвильку затрималися перед поличкою із колекцією коштовних камінців.
– Ці камінці майже з усіх країн світу, – мовила вона. – Кожний з них – маленький уламочок земної кулі.