"А ти, стара, гадаєш її боронити?" заревів люто вихор "пожди, й тобі таке буде, рознесу тебе на шматки..." І кинувся скажено на стирту. Шарпав її, гриз, підкидав, але не зрушив. З одного боку тільки піддер кілька платків сіна, начеб хустку на голові молодиці. Але піддерті клапті знов прилягли, немов прилипли до стирти. Сильні перевесла придержували вершок стирти і змагання вихру були даремні. Відтак вихор, забираючи клапті сіна, пігнав до Дністра, гнучи до землі верболози, ломлячи старі верби.
Пітьма залягла землю. Усі налякались.
— Ховайся під стирту! — кричав Сеньо — де Юзьо!
Юзьо не знав, що з собою робити, так налякався. Зимний вихор продував до кости спітніле тіло і валив з ніг. Сеньо прибіг до Юзя, хопив його за руку і дрожачого від страху і зимна завів під стирту за вітер. Сам присів біля нього. Другі наймити поховалися теж, де хто міг. Тут було затишно. Сюди скрилось і кількоро коней; прочі почвалали у верболози і поховались в гущавину. Найбільше лютував вихор над ватрою. Вона під сильним його подувом запалала ясним полумям, дарма що шувар був гнилий і вохкий. Вихор в мить висушив його, і те, що спопеліло забрав з собою, вернувся ще раз, закрутив недогарками і поніс геть і попіл розвіявся по світу... Ударив перший грім. Запалилося небо осліпляючим полумям. Затарахкотіло і луснуло так, що земля задрожала, а голос розходився далеко-далеко відгомоном. Свят, свят, свят! хрестились наймити, нахиляючи голови. Кожний хотів спитати: не знав де так? але боявся отворити рота, аби не розсердити святого Іллі. Грім бив за громом, пустився грубий дощ, та так густий, що дивлячись на нього здавалося, що хтось, грубими шнурками по-звязував густо небо з землею. Люди поховавшися де хто міг під сіно, шептали молитви. Коні ті, що лишились під стиртою, збилися в купу і позвішували голови...
Але така буря не довго трівала; як не знати звідкіля взялась, так не знати куди поділась. Гря-хіт громів що раз дальше віддалявся, вихру не стало, а дощ усе рідшав. Ще по кількох крапель капнуло на мокру землю, здоганяючи товаришок, як та купка овець, що відстала від стада... Тепер показалося сонце, виглянуло із за хмари і засміялося якось скривлене іронічно, начеб казало, до людий: Нарікаєте на мене нераз, що я за дуже грію, а таки зле би вам було без мене... правда? Подув легенький вітрець: Не бійтеся, лю^и добрі, я не такий страшний, як той мій скажений брат, що тут лютував... я саме хочу направити те, що він напсував — і дуючи приязно, осушувало каплі води, що блищали на траві до сонця, мов жемчуги.
Наймити повилазили з своїх сховків.
— А то буря раз, бодайся проч казало! То певно когось понесло...
— Як то понесло? — питає Юзьо, ' що саме виліз із діри, і тішився, що біда минулася.
— Як понесло?.. То є такі знахорі, чарівники, що як хоче кого спровадити, хочби і зза моря, то зараз спровадить. Треба йому лиш дати трохи во-лося з того чоловіка, а він поворожить, поворожить...
— Не ворожи но ти, а подивись за кіньми, чи всі є...
Парубок кинувся до коней. Бракувало троє. Двох пішло у верболози за кіньми, прочі стали розкидати сіно, що не було ще в стирти зложене, аби просохло на сонці. Стирта стояла на рушена. Сеньо радів з того.
Юзьо дуже був цікавий дослухатись, як то можна ворожбою чоловіка через море перенести... Доперва як покінчили роботу, Максим мусів докінчити своє оповідання і так розказував:
— Ворожить він... те волосся варить в якімось зіллі, тай на вогонь кидає зілля... То як хоче, аби того чоловіка донесли живим, то варить поволи, а як ні, то того кликаного так хопить і так скоро несе, так розбиває, що донесе його мертвим... Раз прийшло двох подорожних і впросилися на ніч до одної молодиці. А вона була чарівниця, аж чоловік від неї втік світами. Переночували ті подорожні, а молодиця запалила вогонь на припічку і приставила якесь горнятко. А то був тато з сином — мандрували кудись. Старий чоловік, бувалий дивиться, а та молодиця все щось шепче, все щось до горнятка докидає... все шепче... Зараз догадався. Молодиця до сіний, а він під двері й дивиться. А вона вам взяла скопець, присіла під терлицю, завісила на неї якусь шмату і церкає вам, як корову. Старий нічого, лиш ліг знов на своє місце і лежить. Аж слухає, а горнятко зачинає кипіти помалу, тай все шепоче так поволеньки: Пс.тре! Пе...тре! Пе... тре! А старий каже до сина: Ану, Іване (чи як там), присунь до вогню горня... побачиш, що з того буде. Син пересунув та ще угликами обгорнув. А воно вам зачинає вже добре кипіти та кличе що раз швидше: Петре! Петре! а далі Петре... тре... тре... тре! Як вам ся счинить вихор, як не жбухне тим кликаним Петром у двері, аж на смерть його забило. А тоді молодиця, як не зайойкає, та з мітлою до хати! Подорожні ледви відхрестилися та з душею втекли...
— Бодай ти так з носом був, як то правда! — каже Сеньо.
, — Чому неправда? ото раз? А мій дідо раз орав у полі. Надійшла така чорна хмара, як ніч. Він дивиться, а в хмарі чоловік летить... А мій дід тоді полуднував, тай як держав ніж у руці, зачав запихати його в землю, але дуже поволеньки. Втикає він той ніж в землю а той чоловік, що раз нище й нище, та як ніж уліз по самі черенки, той чоловік гоп на землю! Посидів трохи, зів кусок хліба, а далі каже: Пусти мене чоловіче добрий, бо така мене нудьга бере, що трохи не згину... мені одна дівка таке зробила, що я її покинув, дарма, що в десяте царство пішов... І дід став поволеньки витягати ніж, а той чоловік усе в гору, тай в гору і полетів з хмарою...
— Де ти, Максиме, навчився так гладко брехати?
— Та як я брешу? Той ніж ще мій батько мав, поки йому не вкрали в Самборі на торзі.
А тимчасом сонце жарило і просушувало тонко розстелене сіно. Над вечером згромадили його і зложили в одну велику копицю. Парубки привели коний, що забігли аж до Вибулова, і стали ладитись до дому.
Міхаліна страх яка була неспокійна за хлопця підчас тої бурі. Михась не міг її заспокоїти.
— Не бійся! — говорив він жінці.— Сеньо не дасть йому загинути...
Тож Міхаліна страх втішилася, коли Юзьо вернувся. Вибігла до нього аж до воза і стала цілувати та пестити.